До середини іспиту кабінет ніби змінив щільність. Ніхто не розмовляв, але учні вже дослухалися до кожного руху біля дальньої парти. Олівець Богдана то пришвидшувався, то завмирав; що довше тривала робота, то неспокійнішою ставала Лариса Михайлівна. Вона підходила до вікна, поверталася, безцільно гортала журнал, ніби оцінки могли змінитися від дотику до сторінок.
Софія встигла закінчити звичайний варіант, однак здавати його не квапилася. Їй здавалося, варто вийти — і за зачиненими дверима станеться головне. Сусідка торкнулася її ліктя й очима показала на Богдана. Обидві вже розуміли: інший іспит видано навмисне. Але розуміння не скасовувало страху перед людиною, яка виставляла підсумкові бали й складала рекомендації.
Так у школі й народжувалося мовчання — не обов’язково з байдужості. Частіше з звички перечекати, не вирізнятися й не стати наступним. Мирослав Іванович теж не кинувся з обвинуваченнями. Вийшовши в коридор, він спершу зателефонував Наталії Петрівні Бондаренко, керівниці математичного об’єднання. Відповіді не було, і фізик надіслав повідомлення: у кабінеті проводиться підсумкова робота, одному учневі видано невідомий університетський варіант, необхідно приїхати якнайшвидше.
Після цього він пройшов до вчительської й відкрив теку з офіційно затвердженими матеріалами. Усередині був звичайний білий варіант. Синя діагностика в переліку не значилася.
Богдан тим часом швидко впорався з восьмим завданням: склав рівняння площини за трьома точками, знайшов два вектори, обчислив їхній добуток і перевірив відповідь підстановкою. Дев’ятий пункт починався словами «Елементи абстрактної алгебри». Потрібно було встановити, чи утворюють оборотні цілочисельні матриці групу відносно множення, і навести доведення або контрприклад.
У шкільній програмі цього матеріалу не було. По спині пробіг холод: згодом Черненко могла впевнено оголосити незнанням те, чого сама ніколи не викладала. У батьковому зошиті Богдан бачив чотири умови групи — замкненість, асоціативність, одиничний і обернений елементи. Він перевірив їх по черзі.
Добуток матриць зберігав цілі елементи, одинична матриця підходила, асоціативність виконувалася. Слабке місце виявилося в оборотності: якщо визначник не дорівнював одиниці або мінус одиниці, в оберненій матриці виникали дроби. Отже, вона виходила за межі заданої множини. Богдан записав простий приклад із діагональною матрицею й завершив висновок.
Формулювання могло бути неідеальним, однак задача піддалася не вгадуванню. Її допомогло розкрити знання, залишене батьком на пожовклому аркуші. Це відчуття повернуло Богданові дихання.
Лариса Михайлівна знову підійшла до парти.
— Ну що, просувається?
— Працюю.
— Я бачу. Тільки пам’ятай: велика кількість записів іще не означає, що вони правильні.
Репліку почули кілька учнів. Влад насупився: під час підсумкової Черненко зазвичай не розмовляла з класом і тим паче не оцінювала роботу до перевірки. Богдан промовчав. Учителька намагалася втримати владу хоча б інтонацією, але тепер її зауваження звучало не як упевненість, а як спроба переконати саму себе.
Коли вона відійшла, Влад обережно підняв руку.
— Ларисо Михайлівно, можна запитати?
— Якщо щодо умови.
— Ні. Чому в Богдана зовсім інший варіант?
Тиша стала майже відчутною. Учителька повільно повернулася й пояснила, що складність добирається з урахуванням індивідуальних обставин.
— Але ж робота підсумкова, — не відступив Влад. — Хіба умови не мають бути однаковими?
Біля стіни випростався Олег Васильович. Явного спротиву з боку учнів він не очікував. Черненко зняла окуляри, ретельно протерла скельця й крижаним голосом попередила Влада, що той ризикує отримати зауваження за порушення порядку. Учень опустив руку, але запитання вже пролунало, і вдавати, ніби його не було, стало неможливо.
Кілька дітей подивилися на заступника директора. Романюк кашлянув і розпорядився продовжувати іспит, пообіцявши розглянути всі процедурні питання після завершення. Фраза, покликана заспокоїти клас, дала зворотний ефект: саме слово «процедурні» означало, що порушення можливе.
Софія помітила різкий погляд, який Черненко кинула на Олега Васильовича. Ще вранці вони виступали однією стороною. Тепер між ними з’явилася перша тріщина.
Десяте завдання містило інтеграл, прихований за складною заміною, але після правильного перетворення розв’язання зайняло кілька рядків. Унизу наступної сторінки Богдан побачив примітку дрібним курсивом: для участі в літній університетській програмі потрібно було набрати не менш як дев’яносто відсотків. Там само стояли реєстраційний код і вказівка, що заповнена робота підлягає офіційній перевірці.
Він повернувся до першої сторінки. Лариса Михайлівна своєю рукою внесла туди його ім’я, прізвище, дату народження й дані школи. Вона розраховувала отримати низький офіційний бал і використати його як підставу для переведення. Але, заповнивши бланк, сама перетворила пастку на документ, здатний підтвердити протилежне.
Богдан подивився на вчительку й уперше зрозумів джерело її страху. Кілька розв’язаних задач були для неї неприємні, але справжній ризик полягав у визнанні всієї роботи дійсною. До кінця залишалося двадцять дві хвилини. Попереду — два доведення, яких він раніше ніколи не писав, а поруч із тривогою з’явилося холодне, ясне бажання закінчити все до останнього рядка…
