Одинадцята задача займала майже половину аркуша. Треба було дослідити класи остач за простим модулем і визначити, за яких умов задана операція зберігає структуру. Формулювання здавалося перевантаженим, ніби його навмисне сховали за зайвими словами. Богдан перечитав умову, відкинув словесну оболонку й побачив знайомий принцип: не перебирати приклади, а вивести загальну закономірність.
Він записав означення, виокремив дві властивості й почав доведення від супротивного. Почерк ставав дрібнішим, час спливав, однак тривога більше не плутала думки. Вона загострювала увагу. Кожен рядок перевірявся так, ніби зараз оцінювали не лише математику, а й його право бути почутим.
Черненко сиділа за столом, поклавши перед собою обидві руки. Олег Васильович перемістився ближче до дверей. Після запитання Влада він уже не виглядав союзником, упевненим у заздалегідь відомому фіналі. Радше людиною, яка зрозуміла: його присутність можуть розцінити не як спостереження, а як участь.
Телефон у його кишені кілька разів завібрував. Романюк не відповів, згадуючи вчорашнє прохання вчительки прийти й зафіксувати «об’єктивну картину». Напередодні ці слова здавалися розумними. Тепер за ними проступав зовсім інший сенс.
У коридорі Мирослав Іванович нарешті отримав повідомлення від Наталії Петрівни. Вона вже їхала назад і вимагала до її приїзду нічого не чіпати. Фізик сфотографував затверджений шкільний варіант і написав, що на парті Богдана лежить закрита університетська діагностика. Потім попросив секретаря перевірити журнал вхідних матеріалів. Жодної такої роботи школа офіційно не отримувала.
Цей простий факт перетворював незвичний вибір учителя на серйозне порушення. Черненко не просто підвищила складність. Вона скористалася матеріалом, якого в шкільних документах не існувало.
Богдан завершив одинадцяте доведення й перейшов до останнього: показати, що будь-яка скінченна група простого порядку є циклічною. Формулювання він знав, але самостійно доведення не будував. Дві хвилини пішли намарно. Початок довелося закреслити; означення змішувалися, а часу лишалося дедалі менше.
Із коридору долинули тихі кроки й голос секретаря. Богдан відразу впізнав обережну ходу матері після нічного чергування. Напередодні Черненко зателефонувала Оксані просто в лікарню й сказала, що в сина можливі серйозні проблеми з атестацією. Про інший варіант і задуману перевірку вона промовчала, лише попросила прийти до кінця іспиту для важливої розмови.
Оксана закінчила зміну, не встигла переодягтися й приїхала до школи в блакитній медичній формі, тримаючи куртку на руці. Крізь вузьке скло вона побачила сина за дальньою партою й учительку, яка сиділа навпроти, немов голова комісії.
— Можна зайти? — тихо запитала вона.
Олег Васильович не відразу відчинив двері.
— Іспит іще триває. Зачекайте кілька хвилин.
— Мені веліли прийти саме на цей час.
Романюк подивився на Черненко. Та майже непомітно кивнула. Оксана увійшла й залишилася біля дверей. Учні повернули голови, але вчителька не зробила зауваження. Їй хотілося, щоб мати побачила завершення роботи й подальшу перевірку. Вона все ще чіплялася за первісний сценарій: непосильний тест, низький бал, утомлена жінка, яка погодиться на переведення без довгої суперечки.
Присутність матері на секунду вибила Богдана з рівноваги. Він уявив, як вона всю ніч допомагала тяжким пацієнтам, змінювала пов’язки, міряла тиск, а тепер замість сну мусить вислуховувати звинувачення. Усередині піднявся сором, хоча соромитися йому не було чого. Саме до цього почуття його й підштовхували: стати причиною чужої втоми й самому погодитися з нав’язаною провиною.
Пальці міцніше стиснули олівець. У пам’яті спливла ще одна батькова нотатка: упевнено висловлене звинувачення не стає від цього справедливим. Богдан повернувся до задачі.
Порядок будь-якого елемента має ділити порядок групи. Якщо порядок усієї групи — просте число, то для кожного елемента, крім одиничного, можливий лише один варіант: його порядок дорівнює цьому простому числу. Отже, вибраний елемент породжує всю групу. Напруження почало відпускати. Відповідь виявилася короткою, але вимагала точності в кожному переході.
За вікном пройшов товарний потяг, і шибки здригнулися. У класі вже майже ніхто не писав. Навіть ті, хто не закінчив звичайний варіант, сиділи нерухомо. За чотири хвилини до дзвінка секретар передала Олегові Васильовичу записку.
Прочитавши її, він помітно зблід. Наталія Петрівна поверталася й вимагала зберегти всі екзаменаційні матеріали без виправлень. Директор чекав негайного пояснення походження синьої теки. Романюк склав записку й сховав до кишені; на німе запитання Черненко відповідати не став.
Пролунав дзвінок. Богдан дописав останній висновок, іще раз перевірив його й поклав олівець на край парти. Усі дванадцять завдань отримали відповіді.
Лариса Михайлівна підвелася. Холодна впевненість повернулася на її обличчя, але тепер трималася зусиллям.
— Час. Здаємо роботи.
Першою вона підійшла саме до Богдана й забрала синю теку. Оксана ступила вперед, але зупинилася. Учителька вийняла червону ручку й оголосила, що через «непотрібні запитання» перевірить особливий варіант негайно, при всіх.
Богдан глянув на матір. Вона не всміхнулася, лише коротко кивнула. Черненко вже зняла ковпачок із ручки, коли двері розчахнулися. На порозі стояла Наталія Петрівна Бондаренко зі шкіряною текою під пахвою. Побачивши синю обкладинку, вона відразу посуворішала.
— Ларисо Михайлівно, не робіть жодної позначки. Покладіть ручку й спершу поясніть, звідки у вас цей іспит…
