Наталія Петрівна увійшла й щільно причинила двері. Голосу вона не підвищила, до вчительки не наблизилася, лише поклала свою теку на першу парту й простягнула долоню.
— Передайте мені матеріал.
Кілька секунд Черненко й далі тримала теку, ніби могла, як і раніше, розпоряджатися нею на власний розсуд. Потім усе ж віддала. Бондаренко прочитала назву програми, звірила реєстраційний код і насупилася.
— Це внутрішня діагностика університетської літньої школи. Її не затверджували ні директор, ні методичне об’єднання, ні управління освіти. З якої причини учень писав її замість шкільної підсумкової?
Лариса Михайлівна зняла окуляри.
— Результати Богдана не відповідали рівню його підготовки. Я вважала за потрібне провести поглиблену перевірку.
— Рішення ухвалили одноосібно?
— У мене були підстави сумніватися, що попередні роботи він виконував сам.
— Назвіть їх.
Спокійне запитання вимагало відповіді, якої в Черненко не було. Вона подивилася на журнал і зрештою сказала, що підліток демонстрував знання, несподівані для учня, який прийшов зі звичайного класу. Кабінетом пройшов ледь чутний зітх. Уперше її міркування прозвучало без слів про турботу й стандарти: головним доказом нечесності ставав сам успіх Богдана.
Бондаренко відкрила перший аркуш.
— Тут вашою рукою вписані ім’я, дата народження, відомості про школу й час початку. Ви вважаєте цей бланк офіційним?
— Це старий зразок. Я використала його лише як добірку складних задач.
— Як він у вас з’явився?
— Залишився з попередньої роботи.
— Ви мали право його зберігати?
— Наскільки пам’ятаю, прямої заборони не було.
— Тоді чому на обкладинці стоїть позначка про внутрішнє використання?
Відповіді не пролунало. Наталія Петрівна не продовжила суперечку. Вона розпорядилася, щоб учні ще кілька хвилин залишалися на місцях, а звичайні роботи поклали на краї парт. Спершу треба було зберегти документи в незмінному вигляді.
Олег Васильович запропонував обговорити все в директорському кабінеті й не перетворювати методичну помилку на публічний конфлікт. Бондаренко заперечила: методичною помилкою можна назвати невдало дібраний приклад. Тут одного учня поставили в завідомо інші умови, дали йому не затверджений іспит і запросили матір до моменту передбачуваного провалу. Це виходило далеко за межі невдалого вибору завдання.
Оксана все ще стояла біля дверей, притискаючи куртку до грудей.
— Ви заздалегідь знали, що в мого сина буде інший варіант?
Черненко помовчала.
— Я хотіла безсторонньо встановити його рівень.
— Чому ж не попередили мене?
— Батьки нерідко заважають об’єктивному оцінюванню.
— Але прийти на перевірку ви мене викликали самі.
Учителька відвела очі. Те, що раніше здавалося їй незначною деталлю, тепер підтверджувало заздалегідь підготовлену сцену приниження. Оксана говорила без крику, і від того кожне запитання важило ще більше.
Наталія Петрівна поклала теку на стіл і звернулася до Богдана. Вона запитала, чи відразу він зрозумів, що робота не шкільна, і чому не відмовився. Підліток подивився на матір, потім на свої забруднені графітом пальці.
— Назву я побачив одразу. Але якби відмовився, мене звинуватили б у страху. Якби поскаржився до початку, вирішили б, що мені є що приховувати.
Бондаренко повільно кивнула. Школа часто повторювала, що дитина може звернутися до дорослого, однак ця можливість мало допомагала, коли тиск створював сам дорослий.
— Користувався зошитом або іншими матеріалами?
— Ні. Зошит увесь час лежав у рюкзаку.
— Хто може це підтвердити?
Першою підняла руку Софія. За нею — Влад і ще троє. Мирослав Іванович додав, що заходив приблизно за пів години після початку й бачив на парті лише бланки та олівець.
— Ви провели тут менше хвилини, — різко сказала Черненко.
— І цієї хвилини вистачило, щоб помітити університетську роботу, відсутню в затвердженому комплекті, — відповів фізик.
Олег Васильович провів долонею по підборіддю. Він уже розумів: мовчання перестало його захищати. Що довше він ухилявся від прямих відповідей, то переконливішим виглядало припущення, що про підміну йому було відомо заздалегідь.
Наталія Петрівна почала переглядати розв’язання. Біля четвертого пункту зупинилася й запитала про позначку на полях. Богдан пояснив пропущений мінус і необоротність початкової матриці. Бондаренко швидко перевірила обчислення на окремому аркуші.
— Ви знали про друкарську помилку? — запитала вона Черненко.
— Ні.
— Тобто ви не перевірили повністю навіть той матеріал, яким вирішили випробовувати учня?
Учителька відповіла, що розуміла загальний рівень складності. Але така відповідь нічого не пояснювала. Наталія Петрівна гортала далі: оцінка ряду через геометричну прогресію, точний контрприклад із матрицею, поспіхом записане, але логічне останнє доведення. Кілька способів відрізнялися від старого ключа, однак внутрішньо не суперечили математиці.
Для Черненко будь-який підсумок тепер був небезпечний. Високий результат руйнував її версію про випадкові успіхи; низький не скасовував незаконності процедури. Наталія Петрівна закрила теку й оголосила, що підсумок дасть лише комісія з двох незалежних викладачів. Роботу слід було зареєструвати, зняти копію й передати оригінал директорові.
Потім вона повернулася до Романюка.
— Ви перебували тут від самого початку?
— Так.
— Знали, що Богданові видадуть інший варіант?
Погляди класу зійшлися на заступникові директора. Ранкова негласна угода розсипалася: будь-яка відповідь загрожувала вже не оцінці підлітка, а власній ролі Олега Васильовича. Він або зізнавався в обізнаності, або мав пояснити, чому все бачив і не втрутився…
