— Я знав лише про підвищену складність, — нарешті промовив Романюк. — Що це закрита університетська робота, не знав.
Лариса Михайлівна різко повернула голову.
— Ми докладно все обговорювали. Учора я показувала вам синю теку.
— Обкладинку, можливо. Змісту я не вивчав.
Наталія Петрівна не стала розбирати суперечність на місці. Вона дістала чистий аркуш і записала обидві відповіді. Це подіяло сильніше за звинувачення: те, що відбувалося, переставало бути емоційною перепалкою й перетворювалося на фіксацію фактів.
— Кожен дорослий письмово вкаже, що знав до іспиту. Учні теж зможуть дати пояснення добровільно, без тиску й без присутності Лариси Михайлівни.
Черненко назвала це слідством, улаштованим просто в класі.
— Ні, — заперечила Бондаренко. — Я зберігаю відомості до того, як спогади почнуть ставати зручнішими.
Романюк опустив очі. Він надто добре знав, як швидко після конфліктів з’являються «уточнення»: до вечора фрази пом’якшуються, наступного дня змінюється послідовність, а за тиждень уже ніхто не певен, що саме чув.
Мирослав Іванович приніс із учительської прозорий файл і все необхідне для копіювання. Синю роботу прибрали окремо, звичайні екзаменаційні аркуші зібрали в іншу стоску. Оксана підійшла до сина й поклала долоню йому на плече. Лише тепер Богдан відчув біль у пальцях, затерплу спину й сухість у роті. Але сильніше за втому лишалося відчуття, ніби він і досі зобов’язаний виправдовувати саму свою присутність у цьому кабінеті.
— Як ти? — запитала мати.
— Нормально.
— Не відповідай так, якщо тобі не нормально.
Він подивився на неї й зізнався, що боявся не розв’язати й розчарувати її. Оксана не виглядала ні наляканою, ні охопленою жагою негайної розправи. Її обличчя виражало важку зосередженість людини, яка усвідомила, що дитину навмисно загнали в принизливе становище.
— Я приїхала не дивитися на твій провал. Мені сказали, ніби ти обманюєш школу. Тепер я бачу, хто намагався видати обман за перевірку.
Черненко почула й роздратовано зауважила, що нікого не обманювала, а лише дала Богданові можливість підтвердити високий рівень.
— Можливість пропонують відкрито, — відповіла Оксана. — Таємно влаштовують пастку.
Лариса Михайлівна хотіла заперечити, але Бондаренко зупинила розмову до присутності директора. За кілька хвилин увійшов Тарас Андрійович Савчук. Зазвичай він волів спершу вислухати адміністрацію, потім педагогів і лише тоді батьків із дітьми. Однак вигляд закритого бланка в прозорому файлі, затвердженого білого варіанта й записаних пояснень показав: звичною внутрішньою розмовою справа не скінчиться.
Директор запросив дорослих до свого кабінету. Учні мали дочекатися іншого викладача. Перед виходом Софія підняла руку й сказала, що до початку роботи Черненко обіцяла Богданові переведення й хотіла показати класу його «справжній рівень».
Учителька перебила її, звинувативши в перекручуванні слів. Тоді Влад точно повторив почуте: після іспиту буде вирішено, чи має Богдан право залишатися. Ще двоє це підтвердили. Олег Васильович повільно заплющив очі — він теж чув цю фразу, але вранці сприйняв її як допустимий педагогічний тиск. Тепер це виглядало свідченням заздалегідь ухваленого рішення.
У директорському кабінеті Черненко заговорила першою. Версія була вибудувана гладко: успіхи учня не відповідали вихідній підготовці; додаткова діагностика захищала академічні стандарти; різні завдання були індивідуальним підходом; матір запросили для запобігання непорозумінням.
— Отже, ви заздалегідь чекали низького бала? — запитав Савчук.
— Я чекала об’єктивного результату.
— Чому тоді заступникові директора повідомили, що після роботи буде переведення?
Черненко замовкла. Олег Васильович сидів на самому краєчку стільця й не дивився на неї. Наталія Петрівна поклала перед директором два варіанти.
— Це різні системи оцінювання, а не індивідуалізація, — пояснила вона. — Білий варіант визначає шкільну оцінку. Синій призначений для відбору до університетської програми. Їхні результати не можна зіставляти напряму.
Савчук зупинився на позначці про помилку в умові й запитав, чи переглянуто розв’язання. Бондаренко відповіла, що попередньо більша частина виглядає правильною, але остаточну оцінку дасть комісія.
Лариса Михайлівна вперше зірвалася з рівної інтонації. Вона заявила, що кілька розв’язаних пунктів не усувають підозр: підліток міг бачити завдання раніше. Богдан підвів голову й спокійно сказав, що ніколи не бачив цього документа.
— Це неможливо довести, — відрізала вчителька.
— А протилежне довести можете? — запитала Оксана.
Відповіді не було. Секретар принесла журнал реєстрації: закриті університетські матеріали до школи не надходили. Унизу синього бланка був службовий номер, за яким можна було встановити походження комплекту. Директор розпорядився зв’язатися з програмою.
Пальці Черненко повільно стиснулися на підлокітнику. До цієї хвилини вона сперечалася про педагогічні методи. Тепер належало з’ясувати, чому документ обмеженого поширення лежав у її особистій теці. Богдан уперше побачив у її очах не зверхність і не досаду, а непідробний страх…
