За рік вони з Мартою вже були одружені. Турбот побільшало неймовірно, особливо коли трійня почала ходити, але Оксана Петрівна виручала, а дім, що колись здавався надто великим і порожнім, тепер ледве вміщав голоси, іграшки, візочки, дитячі суперечки й сміх. Роман офіційно всиновив Даню і синів Марти. Марта стала матір’ю для Соломії не за паперами, а за тією тихою, природною довірою, яка з’явилася між ними з перших місяців.
Соломія майже не згадувала Олесю. У тій жінці вона не встигла відчути ні тепла, ні дому. Марту ж одного разу назвала мамою так просто, ніби це слово давно чекало свого місця. Роман почув це з коридору й зупинився, боячись злякати мить. Марта обійняла дівчинку, поцілувала в маківку і нічого не стала уточнювати.
Іноді Роман усе ще прокидався від сну, де по кришці труни стукає земля. Іноді проходив повз жовті троянди в квітковому магазині й на секунду завмирав. Але тепер поруч із ним було інше життя: не вигадане, не куплене, не збудоване на брехні. Життя галасливе, важке, сповнене недосипу, дитячих хвороб, випадкових крихт на підлозі, маленьких долонь і справжніх голосів.
І щоразу, коли Даня, уже зовсім освоївшись у домі, гордо нагадував, що колись урятував його з кладовища, Роман не сперечався. Він лише всміхався, притягував хлопчика до себе й думав, що іноді доля посилає людину саме туди, де в неї вже не залишається жодного шансу…
