Саву виписали не одразу. Малюк набирався сил, лікарі спостерігали за ним, Марта майже не відходила від лікарняного ліжечка. Коли трійня знову опинилася разом, у квартирі стало гучніше, ніж раніше, але цей шум більше не лякав Романа. Навпаки, у ньому було щось живе, вперте, рятівне.
Історію з братом він не зміг залишити як є. Йому треба було дізнатися правду не заради суду, не заради помсти, а заради внутрішньої крапки. Мирон Степанович допоміг знайти колишнього завідувача будинку дитини, куди колись потрапили двоє новонароджених братів. Чоловік був уже літній, жив у скромній квартирі на верхньому поверсі старого будинку.
Коли він відчинив двері, Роман кілька секунд дивився на нього й думав, що перед ним людина, через рішення якої ціле життя пішло інакше.
— Ви мене не пам’ятаєте, — сказав він. — Коли ми бачилися, я був зовсім маленьким.
Літній чоловік зблід, але не став зачиняти двері. Запросив усередину, посадив на кухні, довго мовчав. Потім розповів усе. Багата бездітна пара захотіла хлопчика. Заплатили добре. У завідувача тоді були борги, хвора дружина, відчай. Він переконав себе, що одній дитині так буде краще, а друга теж знайде сім’ю. За законом братів не можна було розлучати, але закон тоді відступив перед чужими грошима і його слабкістю.
Роман слухав і відчував не гнів, а втому. Перед ним сидів не переможець, не лиходій, який розбагатів на чужій долі. Старий, нещасний чоловік у бідній кухні, що живе з пам’яттю про вчинок, який уже неможливо виправити. Роман міг би підняти документи, почати розслідування, але Лука був мертвий, його прийомна родина теж, а покарання не повернуло б нікому втрачених років.
— Я не знаю, чи маю право казати це за нас обох, — промовив Роман, підводячись. — Але від себе скажу: я вас прощаю.
Літній чоловік заплакав мовчки, закривши обличчя руками. Роман вийшов на сходовий майданчик і вперше відчув, що тягар минулого став трохи меншим…
