Коли лікар нарешті з’явився, Марта схопилася так швидко, що Роман ледве встиг підтримати її за лікоть.
— Не лякайтеся завчасно, — сказав лікар. — Діагноз ми встановили. Захворювання рідкісне, генетичне, але лікується. Такі операції дітям роблять за медичною програмою, але платно в клініці вийде швидше, я там теж консультую. Головна складність — кров. У вашого сина дуже рідкісна група. Без достатнього запасу йти на операцію ризиковано.
Марта зблідла. Роман, навпаки, раптом видихнув і навіть слабо всміхнувся.
— Тоді нам, можливо, пощастило. У мене така сама група.
Марта повернулася до нього так різко, ніби не повірила.
— Справді?
— Справді. Але нехай спочатку перевірять.
Лікар кивнув.
— Саме так. Спочатку аналізи, потім висновки.
Кров підійшла. Потім провели додаткові тести на сумісність. Роман уже думав тільки про операцію, коли лікар запросив їх до кабінету й повідомив ще одну дивину.
— Генетична перевірка показала, що ви з дитиною близькі родичі. Якщо ви не батько, як стверджуєте, отже, батьком міг бути ваш близький родич. Наприклад, брат.
Марта розгублено подивилася на Романа. Той довго не міг відповісти. Брат? Свого старшого, з яким він виріс, Роман знав добре, але той не мав стосунку до цієї історії. І все ж слова лікаря підняли з пам’яті давні, не до кінця зрозумілі розмови. Роман знав, що був усиновлений. Батьки розповіли йому про це чесно, коли він виріс. Біологічна мати померла під час пологів, родичів у неї не було. Але про брата ніхто ніколи не говорив.
Поки Марта сиділа в коридорі біля операційної й шепотіла молитви, Роман знову зателефонував Мирону Степановичу. Пояснив ситуацію, попросив перевірити все, що пов’язане з його появою в дитячому закладі багато років тому.
Мирон Степанович передзвонив ще до закінчення операції.
— Романе, ти знав, що тебе забрали з будинку дитини не одного?
— Що?
— Ти потрапив туди з братом. Двійня. Народилися в один день. Мати справді померла під час пологів, сама була із сиріт, нікого поруч. Але потім вас розлучили. Тебе всиновила одна родина, а другого хлопчика, схоже, забрали не зовсім законно. Документи каламутні, але слід є.
Роман заплющив очі. У коридорі пахло ліками й мокрим одягом. Десь за дверима лікарі рятували Саву, дитину Марти й водночас сина людини, яка могла виявитися його рідним братом.
— Ім’я другого хлопчика? — спитав він.
— Лука.
Роман згадав, як Марта називала біологічного батька трійні: Лука. Чуже ім’я раптом стало рідним, хоча самої людини вже не було серед живих.
З одного кінця коридору до Марти йшов Роман, несучи новину, що він, імовірно, дядько її синам. З другого кінця вийшов лікар, знімаючи маску.
— Операція пройшла успішно, — сказав він. — Патологію усунули. Тепер головне — відновлення, але загрози життю більше немає.
Марта затулила обличчя руками й заплакала. Роман підійшов, обійняв її обережно, ніби боявся завдати болю. Того дня вони вперше не приховували того, що давно вже зростало між ними. Не робили гучних зізнань, не обіцяли неможливого. Просто стояли поруч у лікарняному коридорі й розуміли, що тепер уже не хочуть розходитися в різні боки…
