Одного разу я йшла коридором бізнес-центру, повз ту саму вбиральню, де колись починала свої зміни.
Назустріч мені вийшла молода жінка, нова співробітниця служби клінінгу. У руках у неї було знайоме синє відро і швабра.
Вона зупинилася, забарилася, упізнавши мене за фотографіями на корпоративному сайті. — Вибачте, пані Галино, я не знала, що ви тут пройдете, підлога ще мокра. Я посміхнулася їй тепло і відкрито: — Я теж тут працювала і дуже непогано справлялася з цими підлогами.
Не хвилюйтеся. Жінка здивовано засміялася. А потім, подумавши секунду, запитала з дитячою безпосередністю: — А ким ви працюєте зараз?
— Я просто допомагаю тим, хто готовий мене почути, — відповіла я. І пішла далі коридором, не озираючись, під цокіт своїх підборів. Увечері вдома я ввімкнула настільну лампу.
Дістала з антресолей стару, пошарпану папку. У ній зберігалися вирізки з наукових журналів, роздруківки з довідками, таблиці, які я збирала ще в інституті. Тепер ці знання знову були потрібні, вони знову дихали.
Я знала: я навряд чи стану відомою на всю країну, навряд чи напишу бестселер. Але це було й неважливо. Бо тепер я знову була собою. І мене більше не потрібно було грати. Мене просто бачили, чули й поважали.
