Мирон почав говорити відкрито: Устина Миронівна ослабла, колишній порядок розвалюється, бо ним керує страх, а не справедливість. Він обіцяв повернути чергу, дати кожній рівне право, навести облік, змусити всіх підкорятися одним правилам. Найбільше його слухали ті, хто відчував себе обійденим.
Здавалося, він справді здатен перехопити владу. Тоді втрутився Кирило Антонович. Колишній перевіряльник, який до того мовчав, зібрав тих, хто довіряв йому, і пояснив просто: Мирон небезпечний не тому, що поганий, а тому, що надто хоче бути головним. Він не розуміє, наскільки крихка таємниця. Дорвавшись до влади, зруйнує все за рік, і загинуть разом із ним і винні, і невинні. Підтримувати треба Устину Миронівну, якою б важкою не стала її рука.
Його авторитет спрацював. Мирон залишився в меншості, переворот не відбувся. Але перемога була гіркою: село остаточно розкололося на прихильниць голови, прихильниць Мирона і тих, хто більше не хотів жодної боротьби, а хотів тільки жити, ростити дітей і не прокидатися вночі від страху.
Остап хворів дедалі частіше. Серце збивалося, тіло виснажувалося. Лікарів кликати було не можна; лікували травами, лазнею, замовляннями й тим, що зберігалося у Федори Назарівни в старих вузликах. До п’ятдесят четвертого він виглядав старим, хоча йому було лише тридцять три. Волосся побіліло, плечі зігнулися, очі потьмяніли. Він дедалі рідше міг виконувати те, заради чого його колись залишили, але село продовжувало триматися за нього як за символ першого рішення, першої надії й першого злочину.
До середини п’ятдесятих старші діти вже багато що розуміли. Вони бачили, як матері вночі йдуть до дядька Остапа, дядька Мирона, дядька Кирила. Чули уривки сварок, помічали, як дорослі обривають розмову при їхній появі. Найдогадливіші вже знали, хто їхні справжні батьки. Це знання не робило їх дорослішими — воно отруювало дитинство, перетворюючи дім на місце, де кожен кут приховує брехню.
Софійка, донька зниклої Марини, у десять років утекла. Її знайшли за тиждень у найближчому селищі: брудну, голодну, вперту, з маминими очима. Вона відмовлялася повертатися, кричала, що не житиме там, де всі брешуть із ранку до ночі. Устина Миронівна сама поїхала по неї й умовила повернутися, пообіцявши, що в чотирнадцять відправить її вчитися до міста. Софійка погодилася, але відтоді дивилася на дорослих так, ніби вже винесла вирок.
У ній уперше заговорило нове покоління. Діти не хотіли жити за правилами, які вигадали їхні матері. Їм потрібні були звичайні сім’ї, батьки, чесні відповіді, право не соромитися свого народження. Із цього й почався справжній кінець.
П’ятдесят сьомий приніс лихі знаки. Зима була такою суворою, що річка промерзла майже до дна, кілька корів здохло, в одній хаті сталася пожежа. Головне лихо прийшло у квітні. Остап ішов від своєї хати до криниці, спіткнувся об камінь і вдарився головою об зруб. Його знайшли за пів години непритомним; на снігу темніла кров.
Федора Назарівна зробила все, що могла. Остап лежав на ліжку, хрипко дихав, марив, називав незнайомі імена, іноді плакав уві сні. Жінки чергували біля ліжка по черзі, молилися, хоча молитися їм давно було ніде. На третій день він розплющив очі й побачив Устину Миронівну.
— Нарешті все закінчиться, — прошепотів він.
Потім заплющив очі. Серце зупинилося тихо, без боротьби, ніби він просто перестав триматися.
Йому було тридцять шість. Одинадцять років він прожив у селі й дав життя п’ятдесятьом дітям. Цифра здавалася неможливою, але всі знали: вона правдива.
Похорон влаштували без зайвих очей. Остапа закопали на старому цвинтарі під безіменним хрестом. Імені не поставили, щоб не викликати запитань. Жінки плакали. У їхньому плачі було справжнє горе й дивне полегшення: закінчилося те, що надто довго тяглося, і пішла людина, без якої вони, можливо, не вижили б.
Після похорону Устина Миронівна зібрала раду.
— Усе, — сказала вона. — Досить. Порядок, який тримав нас одинадцять років, більше не потрібен. Діти є. Село вистояло. Далі житимемо нормально, якщо ще вміємо.
Смерть Остапа виявилася не кінцем, а початком розпаду. Система, що трималася на страху, нужді й волі однієї жінки, почала обсипатися, як стара балка під снігом. Мирон спробував стати головним чоловіком села, але натрапив на те, чого не чекав: жінки більше не хотіли колишніх правил. Вони втомилися бути частиною списку, втомилися народжувати, піднімати дітей, чекати ночі як обов’язку. Багатьом було трохи за тридцять, а виглядали вони старими. У декого було по чотири-п’ять дітей, в інших більше.
Графік спочатку урізали, потім він зник зовсім. Мирон злився, вимагав, погрожував, але Устина Миронівна не поступалася.
— Досить крові й сліз, — сказала вона. — Нехай хоч тепер живуть як люди.
Тільки жити як люди вже не виходило. Надто глибоко в кожного вросло те, що вони робили роками…
