П’ятдесят перший рік почався важко. Зима стояла люта. Худоба хворіла, торішній урожай виявився мізерним, у хатах берегли кожне поліно. Але страшнішим був не холод. Діти підростали й починали питати. Старші вже помічали відсутність батьків, дивну схожість між собою й нічні виходи матерів до «дядьків», після яких удень усі робили вигляд, ніби нічого незвичного не сталося. Старі баби вигадували пояснення, але діти відчували брехню швидше за дорослих.
У п’ятдесят другому сталося нещастя, яке вже не можна було сховати за чутками. У березні, коли сніг почав осідати, Остап цілий день не вийшов зі своєї хати. Чергова стукала вранці, потім опівдні, потім покликала інших. Двері виламали. Його знайшли на підлозі поруч із порожньою бутлею й бульбашкою якихось таблеток, невідомо звідки взятих. Він був живий, але дихання ледве трималося.
Федора Назарівна три доби витягала його: відпоювала, промивала шлунок, прикладала трави, лаялася, плакала й знову лаялася. Остап вижив. Усі розуміли, що це була спроба піти.
Коли він опритомнів, Устина Миронівна спитала:
— Навіщо ти так?
Він лежав блідий, із гострими вилицями, і довго дивився в стелю.
— Не можу більше бути річчю, — сказав він. — Не хочу бути знаряддям, биком у дворі, рядком на стіні. Хочу померти людиною. Хіба багато прошу?
Ці слова вдарили по Устині Миронівні сильніше за відкрите звинувачення. Уперше вона побачила без захисту те, від чого роками відверталася: вони справді зробили живу людину функцією. І ця функція почала ламатися.
Після цього вона скоротила його чергу наполовину. Багато хто сприйняв це як зраду. Жінки, які місяцями чекали своєї ночі, кричали, що їх позбавляють надії, що Остап належить усьому селу, а не самому собі. Устина Миронівна відповідала жорстко: якщо він помре, не залишиться нічого. Менше — все ж краще, ніж порожнеча. Але її влада вперше помітно похитнулася.
Деякі почали обходити список. Приходили без запису, приносили їжу, теплі речі, випивку, просили або тиснули мовчанням. Остап майже не опирався. Різниця між згодою й покорою для нього давно стерлася. Село сповзало в хаос, і Мирон побачив у цьому свій шанс…
