Ранкове світло обережно просочилося крізь мутне скло й лягло на обличчя Олесі м’якою, майже невагомою смугою. Дівчина ще не розплющувала очей, але вже відчувала, як запилене повітря кімнати пахне старим деревом, випраною білизною й трохи гіркуватою вогкістю. Золотаві пасма вибилися з коси й розсипалися по подушці, підкреслюючи крихкість її рис. У ній було щось тихе, терпляче, ніби саме життя змалку привчило її не просити зайвого й не скаржитися вголос.
Сімнадцять років вона провела серед однакових стін дитячого будинку. Там швидко вчилися задовольнятися малим: супом без добавки, чужими сукнями, підшитими нашвидкуруч, святами, які закінчувалися раніше, ніж встигали зігріти душу. Олеся звикла усміхатися, коли хотілося плакати, і мовчати, коли всередині підіймалася образа. Але саме там, у тісних кімнатах і холодних коридорах, вона навчилася триматися рівно, берегти крихітні радощі й не віддавати долі останнє — надію.
Іноді у вихідні до інших дітей приїжджали дорослі. Вони приносили пакети з фруктами, теплі шарфи, нові іграшки, говорили лагідними голосами, і чийсь сміх дзвенів у дворі особливо дзвінко. Олеся в такі хвилини ховалася біля вікна й уявляла дім, де її чекають не за розкладом, а завжди. Дім, у якому вечорами пахне печеним тістом, на стіл ставлять велику миску з гарячою їжею, а за фіранками горить жовте світло, що обіцяє: ти не одна, тобі є куди повернутися.
Але мрія щоразу розсипалася, варто було лише озирнутися на реальність. Про своїх батьків вона майже нічого не знала. Іноді думала, що була непотрібною від самого народження; іноді переконувала себе, що сталася біда, після якої ніхто не зміг її знайти. Ці думки пекли сильніше за будь-які образи. Без минулого людина ніби висить у повітрі: немає коріння, немає історії, немає відповіді на найпростіше запитання — звідки ти взялася і кому колись була дорогою…
