Єдиним, хто вмів розуміти її без довгих пояснень, був Назар. Він теж виріс у дитячому будинку й змалку тримався поруч з Олесею так, ніби дав собі негласну клятву нікому не дозволяти її ображати. Коли їй ставало важко, він сідав поруч, ділився останньою цукеркою, смішив безглуздими історіями або просто мовчки підставляв плече. Вечорами вони вибиралися на дах, дивилися на темніюче подвір’я й говорили про доросле життя, яке здавалося тоді далеким, але неодмінно щасливим.
Олеся мріяла про сім’ю — справжню, гамірну, теплу. Назар частіше говорив про маленький будинок у селі: щоб навколо тягнувся сад, щоб ніхто не ліз із розпитуваннями, щоб можна було вранці вийти босоніж на траву й почути не міську метушню, а птахів. Їхні мрії перепліталися так природно, що з часом стали однією спільною надією. І коли настав час залишати дитячий будинок, ця надія була майже єдиним, що вони забрали із собою.
До повноліття соціальна служба виділила їм житло в тихому сільському місці. Будинок стояв трохи осторонь дороги, з облупленою фарбою на рамах, перекошеними віконницями й парканом, який тримався, здавалося, лише на впертості старих дощок. Вітер торкався волосся Олесі, пахло вологою землею й торішнім листям. Житло виглядало бідно, незатишно, занедбано, але серце дівчини все одно здригнулося. Уперше перед нею був не казенний коридор і не чужа кімната, а поріг, за яким могло початися їхнє власне «ми».
Усередині рипіли дошки підлоги, пил лежав на підвіконнях сірим шаром, у кутках ховалося павутиння. Кожен крок озивався глухим звуком, ніби будинок прокидався після довгого сну й недовірливо прислухався до нових господарів. Назар підійшов до вікна й раптом усміхнувся — широко, по-хлоп’ячому, як у ті роки, коли вони ділили мрії на даху.
— Дивися, скільки місця, — сказав він, показуючи на зарослу ділянку. — Тут можна посадити яблуні, там — вишню. За будинком поставимо сарайчик, заведемо курей. А потім, може, і козу. Уявляєш: ранок, сад, свіже повітря, молоко ще тепле…
Олеся слухала й усміхалася обережно. Їй було страшно. Вона не знала сільської роботи, не вміла жити серед грядок, дров і нескінченних господарських дрібниць. Але, дивлячись на сяюче обличчя Назара, не могла зруйнувати його захват. Хіба не про дім вона сама мріяла? Хіба не хотіла сім’ї, де люди тримаються одне за одного? Нехай поки вони надто молоді, нехай попереду надто багато невідомого — поруч була людина, якій вона вірила більше за всіх на світі…
