Крик, що зірвався з кам’яного гребеня, на кілька секунд сполохав лісову тишу. Жінка падала вниз, не встигнувши зрозуміти, коли звичний світ під ногами перетворився на порожнечу, а нагорі вже стихали кроки того, хто ще вранці називав її рідною. Соломія Гнатюк не знала, що там, куди її відправили помирати, на неї чекатиме не смерть, а пам’ять дикого звіра, якому вона колись сама повернула життя.
Вона підвелася ще в темряві, коли за вікном тільки-но починав сіріти край неба. У їхній родині так вставали завжди: батько йшов до вуликів до світанку, мати збирала трави, дід знав лісові стежки краще за сільські дороги. Соломія, ледь розплющивши очі, одразу відчула: ніч була вологою, теплою, після такого дощу ліс мав розкритися. На старих хвойних деревах налилися важкі шишки, у моху показалися гриби, під прілим листям пішла жива, густа грибниця.
Вона обережно вибралася з-під ковдри, намагаючись не розбудити чоловіка. Марко останнім часом дратувався від будь-якого руху: від скрипу дверей, від дзвону чашки, від її мовчання і від її спроб заговорити. Особливо його бісило, коли Соломія збиралася до лісу сама. Сам він давно майже не ходив туди: то спину ламало, то справи знаходилися, то втома навалювалася так, ніби він усю ніч тягав каміння. Але її самотні виїзди зустрічав так, ніби вона вчиняла проти нього щось особисте.
Напередодні ввечері, коли Соломія промила термос і поставила біля дверей старий плетений короб, Марко навіть не повернув голови.
— Знову своїми стежками? — кинув він у тарілку. — Удома, звісно, робити нічого.
Вона промовчала. За роки шлюбу Соломія навчилася не відповідати на такі репліки одразу. Раніше за ними стояла втома, тепер — глуха злість, що оселилася в домі після загибелі сина. Два роки тому Богдан утонув у річці, і відтоді Марко ніби вигорів зсередини. Він залишився поруч — зі своїми кроками, сорочками, звичкою залишати ключі на підвіконні, — але колишнього чоловіка, який умів сміятися до сліз і жартувати навіть у важкий день, поруч уже не було.
Ліс став для Соломії місцем, де біль не минав, але переставав душити. Там можна було йти між мокрими стовбурами, чути, як хрумтить під чобітьми хвоя, і не пояснювати нікому, чому в грудях раптом стає порожньо. Батьківське лісове господарство тримало її, як глибокий корінь тримає старе дерево. Тут жили її дід, батько і мати; тут сушили трави, тримали пасіку, збирали горіх, коріння і гриби. Для Марка все це було майном. Для Соломії — пам’яттю про тих, хто любив її без вигоди.
Вона вдягла потерті похідні штани, теплу кофту, щільну куртку, прибрала волосся у вузол. У темних пасмах уже блищали тонкі сиві нитки. На кухні налила в термос міцний чай, поклала хліб, ніж, сірники і маленький пакетик дитячого соку. Навіщо — сама не знала. Колись такі соки вона купувала Богданові. Сина давно не було, а рука в магазині все одно тягнулася до знайомих коробочок.
До зупинки, звідки рідкісний автобус ішов до лісової розвилки, було недалеко. Ранок пахнув мокрою землею, грибами, смолою і холодним листям. Соломія йшла швидким кроком, але біля зупинки зупинилася: на лавці сиділа дівчинка. Маленька, років шести, у тонкій курточці, з розпатланим волоссям і заплаканим обличчям. До грудей вона притискала плюшевого зайця з обвислим вухом.
Соломія присіла поруч, залишивши між ними трохи місця.
— Малечо, чому ти сама? Що сталося?
Дівчинка перелякано схлипнула і стиснула іграшку міцніше.
— Я загубилася, — вимовила вона. — Маму не можу знайти.
— Як тебе звати?
— Марта.
— А маму?
Дівчинка замислилася, насупила лоба так серйозно, ніби згадувала дуже дорослу таємницю.
— Мама. А тітка Рая кличе її Оксаною. Тата в нас немає.
Соломія відчула, як усередині болісно стиснулося. Чужі дитячі сльози завжди влучали в її власну незагойну рану.
— Дім пам’ятаєш? Двір, магазин, щось поруч?
Марта похитала головою.
— Мама працює там, де хліб. У неї білий халат. І там пахне булочками.
Позаду коротко просигналила машина. Соломія озирнулася і побачила Марка. Він сидів за кермом, нетерпляче постукував пальцями по керму і дивився так, ніби вона навмисне влаштувала затримку.
— Соломіє! — крикнув він через прочинене вікно. — Довго ще? Ми й так час втратили.
Вона подивилася на дівчинку, потім на чоловіка. Залишити дитину на холодній лавці вона не могла.
— Марто, ходімо зі мною. Ми знайдемо твою маму. А поки попий соку, добре?
Дівчинка взяла коробочку обома руками й обережно потягнула сік через трубочку. Соломія дістала телефон, зателефонувала до найближчого відділення поліції, коротко пояснила, де перебуває, описала дитину. Черговий записав прикмети, сказав, що передасть інформацію, і порадив перевірити найближчі двори й магазини: якщо мати працює неподалік, її мають швидко впізнати.
— Тільки дівчинку саму не залишайте, — додав він.
— Звісно, не залишу.
Марко знову вдарив по клаксону — тепер довше.
— Ти що, знущаєшся? — гаркнув він. — Через чужу дитину весь день піде шкереберть.
— Марку, зачекай хвилину, — відповіла Соломія, хоча вже розуміла, що хвилиною це не закінчиться.
Вони обійшли кілька під’їздів. Соломія показувала дівчинку жінкам на лавках, питала перехожих, заходила у двори, де з вікон пахло кашею і свіжою білизною. Ніхто Марту не впізнавав. Дівчинка все міцніше трималася за її рукав. Марко, нарешті вийшовши з машини, йшов слідом з обличчям людини, яку змусили робити щось принизливе.
— Може, досить? — кинув він після третього двору. — Поліція є, хай вона й бігає.
— Їй страшно. Вона зовсім маленька.
— І що тепер, ми всіх загублених будемо селищем водити?
Марта перелякано сховалася за Соломію. Марко помітив це, стиснув зуби і трохи стишив голос.
— Ще десять хвилин. Потім їдемо.
Вони пішли до продуктових крамниць. У першій продавчині лише співчутливо розвели руками. У другій згадали якусь Оксану, але та працювала далеко, на іншому кінці селища. Соломія вже почала тривожитися: а раптом дівчинка відійшла надто далеко, а раптом із матір’ю самою щось сталося. Біля третьої, вузької крамнички із запітнілими шибками, з дверей повіяло теплим хлібом, солодкою скоринкою і дріжджами, і Марта раптом завмерла, ніби впізнала сам запах ранку…
