— Мамо! — скрикнула вона і кинулася всередину.
За прилавком стояла молода жінка зі втомленим, змарнілим обличчям. Побачивши дівчинку, вона зблідла, впустила пакет із булками і кинулася назустріч.
— Марточко! Де ж ти була? — Вона опустилася навколішки просто біля прилавка і притиснула дитину до себе так, ніби та могла зникнути знову. — Я вже не знала, куди бігти…
— Я образилася, — схлипувала дівчинка. — Пішла, а потім дорогу забула.
Жінка підвела очі на Соломію. У цьому погляді були вдячність, сором і страх, що ще не встиг відступити.
— Дякую вам. Я навіть не уявляю… Як вас звати?
— Соломія. Не треба дякувати. Просто тримайте її ближче.
— Я не знаю, чим вам віддячити.
Соломія обережно провела долонею по розпатланому волоссю Марти.
— Нічим. У мене був син. Я знаю, як легко втратити те, що дорожче за життя.
Мати дівчинки зрозуміла з голосу, що далі питати не можна. Вона лише кивнула і ще міцніше притиснула доньку до себе.
Біля дверей стояв Марко. Він переминався з ноги на ногу, на обличчі застигло роздратування.
— Усе? — спитав він, коли Соломія вийшла. — Тепер можна їхати?
У машині довго було тихо. Марко вів різко, входив у повороти надто швидко, ніби дорога була винна в його злості. Соломія дивилася у вікно, але перед очима все ще стояла молода мати, що сиділа на підлозі магазину з дитиною на руках.
— Вона ж зовсім крихітна, — сказала Соломія після довгої паузи. — Уяви, як злякалася.
— Ти все життя когось жалієш, — процідив Марко. — Усім дістається твоє серце. Тільки вдома від цього тепліше не стало.
— Я і вдома стараюся.
— Не починай.
Він замовк. Але за кілька хвилин його обличчя дивно пом’якшало. Соломія навіть вирішила, що їй здалося. Марко кинув на неї короткий погляд і майже усміхнувся.
— Гаразд. Раз уже ранок усе одно пішов не за планом, покажу тобі одне місце.
— Яке?
— Побачиш. Над річкою є кам’яний виступ. З нього весь ліс видно. Восени особливо красиво. Мені його минулого разу показали, коли я їздив рибалити.
Соломія здивувалася. Вони давно не їздили кудись разом просто так. Навіть поїздки в господарство стали мовчазними: він тягав мішки, вона перевіряла вулики, потім вони поверталися додому, ніби не подружжя, а випадкові попутники.
— Справді хочеш показати?
— Хочу. Тобі сподобається.
У грудях у неї ворухнулася боязка надія. Може, злість останніх місяців була лише втомою. Може, Марко теж мучився від порожнечі, від стільця, на якому більше ніколи не сидів Богдан, від ночей, коли обоє лежали з розплющеними очима і вдавали, що сплять. Може, десь під його холодом ще залишалася колишня людина.
— Дякую, — сказала вона. — Я справді рада.
Вона вимовила це тихо, боячись злякати несподіване тепло. У пам’яті піднявся інший Марко: той, що приносив їй перші весняні квіти, незграбно тримав новонародженого Богдана, сміявся з власних невдалих жартів. Соломія трималася за ці спогади, бо без них поруч сидів би майже чужий чоловік. Вона ще не знала, що цей слабкий вогник надії стане останньою світлою плямою перед дорогою, яку чоловік уже обрав для неї…
