У 1929 році в маленькому селі, захованому в неглибокій низині між лісом і швидкою холодною річкою, майже кожен вважав Олесю Кравчук такою, що втратила здоровий глузд. Дівчина, яку вже давно називали першою красунею на всю округу, могла обрати будь-кого: дужого парубка з добрим двором, грамотного сина вчителя, веселого гармоніста, за яким потай зітхали дівчата. Але Олеся раптом сказала батькам, що вийде за Степана Левчука — тихого, бідного, кульгавого сироту, до якого в селі звикли ставитися то з жалем, то з насмішкою.
Жінки біля криниці переглядалися й багатозначно крутили пальцем біля скроні. Мати Олесі, Катерина Семенівна, ходила по хаті з червоними очима, то плакала, то сердито починала перекладати речі з місця на місце, ніби лад у шафах міг повернути доньці розум. Батько, Мирон Тарасович, мовчав найдовше, але від того мовчання в хаті ставало тісніше, ніж від крику. Він не розумів, як його молодша, найніжніша й найулюбленіша донька, зважилася відвернутися від надійної, зрозумілої долі й обрати людину, в якої за душею, здавалося, не було нічого, крім хворої ноги та впертого погляду.
Село лежало двома рядами хат по обидва боки дороги: влітку дорога перетворювалася на сірий пил, восени — на важкий липкий бруд, узимку її заметало так, що сусіди вранці впізнавали одне одного за голосами, а не за обличчями. З трьох боків підступав ліс, темний, густий, пахучий смолою й сирою корою; з четвертого шуміла річка, вузька, але прудка. Навіть у спекотні липневі дні вода в ній обпікала ступні холодом, бо брала початок десь далеко, у глухих торф’яних болотах за лісовою смугою.
Жили тут тісно не за місцем, а за чутками. Якщо в когось увечері заскрипіла хвіртка, вранці вже знали, хто приходив. Якщо в дівчини на обличчі з’являвся рум’янець, баби біля криниці встигали вигадати цьому десять причин. У такій сільській близькості важко було сховати радість і майже неможливо — помилку. Тому Олесин вибір одразу став не сімейною справою Кравчуків, а спільною темою, яку крутили на язиці всі, кому було не ліньки.
Той рік і сам був тривожний, наче повітря перед грозою. По окрузі вже ходили розмови про новий лад, про спільне господарство, про збори, на яких людей переконували здавати коней, реманент, зерно, перебудовувати життя за незвичними правилами. У сусідніх селах уже з’являлися приїжджі представники нового порядку, сперечалися з господарями, записували, кого вважати заможним, кого бідним, кого прикладом, а кого перешкодою. У їхньому селі поки трималася видима тиша, але старі сиділи на призьбах похмуро: всі відчували, що звичний уклад, заведений дідами й прадідами, тріщить десь у самій основі.
Навіть звичні розмови біля воріт стали іншими. Раніше сперечалися про сінокіс, про телят, про те, в кого на городі огірки пішли раніше; тепер пошепки переказували, кого в сусідньому місці записали надто заможним, у кого забрали коня, хто після зборів повернувся додому з сірим обличчям. Чоловіки довше, ніж звичайно, затримувалися біля комор, ніби перевіряли не зерно, а саму можливість завтрашнього дня. Жінки, перебираючи крупу чи перучи біля річки, говорили тихіше, ніж раніше. І на тлі цієї великої, незрозумілої тривоги Олесин вибір здавався батькам не просто дівочою впертістю, а ще однією тріщиною у світі, де й без того все ставало ненадійним…
