Олеся була молодшою донькою Мирона Тарасовича Кравчука, чоловіка господарського, дужого, який не любив зайвих слів. Його двір вважався справним: двоє коней, корови, комора із зерном, добротна п’ятистінна хата. Катерина Семенівна тримала дім так, ніби кожна дошка в підлозі мусила знати своє місце. Старший син Роман уже працював поруч із батьком, середня донька Галина рік тому вийшла заміж у сусіднє село, а Олеся, якій нещодавно виповнилося вісімнадцять, ще залишалася в батьківському домі, хоча свати почали з’являтися дедалі частіше.
Краса в неї була не гучна, не ярмаркова, а спокійна й якась світла. Волосся, густе, пшеничного відтінку, вона заплітала в довгу косу; сірі очі часто дивилися так задумливо, ніби дівчина чула не лише розмови навколо, а й те, що ховалося за ними. Катерина Семенівна бурчала, що молодша надто м’яка, надто жаліслива. У родині казали, що вдачею Олеся вдалася в покійну бабусю по батьковій лінії: та, бувало, годувала останнім хлібом мандрівників, підбирала бездомних цуценят і птахів із перебитими крилами, за що сусіди вважали її дивакуватою.
За Олесею дивилися не тільки парубки. Жінки теж оцінювали її — як майбутню невістку, як господиню, як вигідну партію для своїх синів. Вона вміла працювати: не боялася ні корівника, ні городу, ні важких відер. При цьому в ній було щось не зовсім по-сільському практичне, якась внутрішня відстороненість від вічного рахунку: скільки курей, скільки зерна, скільки посагу. Саме ця риса потім найдужче дратувала матір: Катерині Семенівні здавалося, що донька дивиться понад життя, хоча насправді Олеся просто бачила в ньому інше.
Олеся з дитинства пам’ятала бабусину долоню — суху, теплу, пахучу травами. Бабуся розповідала їй, як одного разу віддала нужденному чоловікові останній коровай, а ввечері в господарстві сталася несподівана удача: корова привела двох телят, чого ніхто не чекав. «Добро, Олесенько, не пропадає, — казала вона онучці. — Воно може довго йти назад, може заблукати дорогою, але повернеться саме тоді, коли без нього вже ніяк…»
Катерина Семенівна такі розмови вважала порожніми казками. Вона поважала працю, лад і розрахунок: скільки посієш, стільки й збереш, скільки збережеш, стільки й буде в скрині. Але Олеся росла інакше. Вона могла зупинитися посеред двору, щоб підняти з багнюки зламану гілочку з набубнявілою брунькою, могла віддати свій шматок хліба сусідській дитині, якщо та дивилася надто голодними очима. Мати бурчала, що з такою жалісливістю далеко не заїдеш, а батько тільки зітхав: молодша була його слабкістю, і він рідко вмів сердитися на неї по-справжньому…
