Того дня вони працювали до темряви. Олеся мила вікна, терла підлогу, витрушувала старі доріжки, виносила сміття. Назар лагодив двері, підтягував завіси, порався з парканом і, втомлений, усе одно наспівував щось собі під ніс. Будинок потроху змінювався: крізь чисте скло входило світло, у кімнатах ставало легше дихати, а на кухні нарешті з’явився запах гарячого чаю. Увечері вони сиділи на ґанку, притулившись одне до одного плечима, і дивилися, як за деревами повільно гасне захід сонця. Назар тримав Олесю за руку, і їй здавалося, що всі попередні роки самотності відступають кудись далеко, за край цього теплого, крихкого вечора…
Перші тижні промайнули майже щасливо. Вони втомлювалися так, що засинали, щойно торкнувшись подушки, але ця втома була світлою. Вранці Олеся прокидалася від півнячих криків за сусідськими дворами, відчиняла вікно й довго вдихала прохолодне повітря. Назар будував плани один сміливіший за інший, перелічував, що треба купити, де підлатати дах, як розширити город. Його запал заражав, і дівчина намагалася не думати про те, що грошей ледве вистачає на найнеобхідніше.
Потім радість облаштування почала непомітно тьмяніти. Сільське життя виявилося важчим за красиві мрії. То потрібні були матеріали для ремонту, то ламався старий інвентар, то господарі сусідніх ділянок радили одне, а виходило інше. Назар брався за будь-яку роботу, повертався затемна, пахнучи потом, вогкістю й утомою. Спочатку він лише мовчав більше, ніж зазвичай. Потім почав хмуритися, відповідати коротко, дратуватися через дрібниці.
Олеся помічала, як гасне колишній вогонь у його погляді. Зморшки біля губ, яких раніше не було, робили обличчя Назара старшим і жорсткішим. Вона зустрічала його лагідно, намагалася приготувати щось смачніше з простих продуктів, розтирала йому плечі, питала, чим допомогти. Але чим більше вона тягнулася до нього, тим сильніше він ніби йшов у себе. Іноді він зривався на крик через неправильно поставлену чашку чи незачинене вікно, а потім замовкав, ніби й сам лякався власного голосу.
Ночами Олеся лежала без сну й дивилася в темну стелю. Поруч неспокійно перевертався Назар, а між ними, ще недавно такими близькими, росла невидима відстань. Дівчина згадувала дах дитячого будинку, їхні розмови, перші обережні дотики, той вечір на ґанку, коли їй здавалося: щастя нарешті знайшло її адресу. Невже бідність і побутова втома здатні перетворити любов на важкий обов’язок? Невже дім, якого вона чекала все життя, знову стане місцем, де душі холодно?
Вона вирішила, що не має права сидіти склавши руки. Якщо сім’ї потрібні гроші, вона теж працюватиме. Після кількох розпитувань і незграбних розмов Олеся влаштувалася до швейного цеху. У перший день вона переступила поріг будівлі й мимоволі зіщулилася: гул машин бив у вуха, пахло тканиною, парою, нитками й гарячим металом. Жінки снували між столами, на стелажах лежали рулони матерії, десь різали лекала, десь сперечалися через замовлення.
Начальник цеху Мирон Савич зустрів її біля проходу. Це був доглянутий чоловік із важким поглядом і усмішкою людини, звиклої, що перед ним поступаються дорогою. Він оглянув Олесю надто уважно — не як нову працівницю, а як річ, яку подумки прицінюють.
— Ну що ж, Олеся, влаштовуйтеся, — промовив він, затримуючи погляд на її обличчі. — У нас новачкам допомагають. А такій милій дівчині я й сам готовий приділити особливу увагу.
Від його тону по шкірі пробіг холодок. Олеся випросталася й спокійно відповіла:
— Дякую. Мені б хотілося швидше зрозуміти роботу. Решта не потрібне.
Мирон Савич усміхнувся, ніби почув не відмову, а виклик. Він не звик, щоб молоді працівниці тримали дистанцію. Відтоді його увага стала липкою й нав’язливою. На столі Олесі з’являлися квіти, у проході він кидав компліменти, від яких хотілося відмитися, після зміни пропонував підвезти чи повечеряти. Вона щоразу відповідала твердо, але без грубощів, сподіваючись, що холодність остудить його інтерес…
