Вийшло навпаки. Чим ясніше Олеся відсторонювалася, тим наполегливішим ставав начальник. Відмова зачепила його самолюбство. Незабаром усмішки змінилися прискіпуваннями. Він перевіряв її шви з принизливою ретельністю, голосно вказував на найменші недоліки, доручав найнеприємніші дрібниці й міг при всіх кинути фразу, від якої в дівчини палали щоки. Працівниці бачили, що відбувається, але відводили очі: у кожної була своя потреба, свій страх залишитися без заробітку.
Лише літня швачка Софія Данилівна одного разу затримала Олесю біля вікна й тихо сказала:
— Терпи, дитино, якщо зможеш. Він не вперше так поводиться. До молодих липне, поки не набридне. Головне — не ламайся й не залишайся з ним наодинці.
Від цих слів стало ще важче. Отже, всі знали. Отже, мовчали не тому, що не помічали, а тому, що боялися. Олеся поверталася додому вичавлена, з болем у скронях, але Назарові нічого не розповідала. Він і так приходив змучений, злий, потемнілий від утоми. Їй здавалося: якщо вона додасть до його турбот ще й свій страх, їхнє крихке життя остаточно трісне.
Вона повторювала собі, що витримає. Заради дому. Заради любові. Заради тієї сім’ї, яку вони намагалися побудувати зі старих дощок, дешевих фіранок і впертої надії. Але в глибині душі вже розуміла: Мирон Савич не відступить просто тому, що вона попросить залишити її в спокої…
