Усе сталося в розпал звичайної зміни. Машини стрекотіли так голосно, що доводилося нахилятися до сусідки, щоб розчути слово. Олеся закінчувала термінове замовлення, намагаючись не помічати, як Мирон Савич ходить неподалік, ніби вибирає зручний момент. На столі поруч стояла чашка гарячого чаю. Вона потягнулася по тканину — і тієї ж миті пекучий струмок ковзнув по зап’ястку.
Біль був різким, білим. Олеся скрикнула, відсмикнула руку й притисла її до грудей. На очах миттю виступили сльози. Мирон Савич стояв поруч із порожньою чашкою й усміхався так, що сумнівів не залишалося: це не випадковість.
— Ах, яка прикрість, — протягнув він м’яким, майже лагідним голосом. — Рука здригнулася. Пробачте, не хотів.
Олеся дивилася на нього, не в змозі одразу вимовити й слова. Усередині підіймалася суміш болю, злості й приниження. Їй хотілося крикнути, щоб усі почули; хотілося жбурнути йому в обличчя цю чашку, вимагати справедливості. Але цех і далі шумів, жінки крадькома поглядали в їхній бік і тут же опускали очі. Мирон Савич зробив крок ближче. Запах його одеколону, густий і солодкуватий, здався задушливим.
— Послухай мене уважно, красуне, — прошепотів він так, щоб чула тільки вона. — Я довго вмію бути терплячим, але не безкінечно. Станеш поступливішою — працюватимеш спокійно. Продовжиш удавати з себе неприступну — вилетиш звідси так, що в жоден цех тебе більше не візьмуть. Думаєш, хтось за тебе заступиться? Не сміши. Тут усе тримається на моєму слові.
Страх стиснув Олесі груди. Вона надто добре розуміла, що втрата роботи вдарить по них із Назаром сильніше, ніж будь-яка сварка. Але ще ясніше відчувала інше: варто поступитися, і Мирон Савич уже ніколи не побачить у ній людину. Лише здобич.
Вона підняла підборіддя, хоча рука пекла й тремтіла.
— Я вас почула, — сказала вона глухо. — А тепер дозвольте мені продовжити роботу.
Він коротко розсміявся.
— Поки що продовжуй. Але запам’ятай: такі, як ти, рано чи пізно перестають упиратися. Я вмію чекати. І завжди отримую своє…
