Він пішов, залишивши по собі запах одеколону й липке відчуття бруду. Олеся довго не могла влучити ниткою у вушко голки. Зап’ясток пульсував, але біль від опіку був майже ніщо порівняно з безсиллям. У голові крутилися ті самі запитання. Звільнитися — означає визнати поразку й приректи дім на ще більшу нужду. Залишитися — означає щодня дивитися в обличчя людині, яка може зламати її життя одним розпорядженням.
Вона тихо схлипнула, відвернулася до вікна й швидко витерла щоку тильним боком долоні. Не можна. Тут не можна показувати слабкість. Мирон Савич тільки цього й чекає.
Увечері, повертаючись додому, Олеся ховала руку в рукав. Над дорогою висів сірий туман, мокра трава липла до взуття, десь за парканами гавкали собаки. Вона йшла й умовляла себе потерпіти ще трохи. Може, начальникові набридне. Може, він переключиться на іншу. Може, якщо триматися подалі й не залишатися з ним наодинці, буря мине стороною.
Удома Назар ледь підвів на неї очі. Він сидів за столом, втомлено згорбившись, і мовчки їв. Олеся хотіла сказати про цех, про руку, про страх, але слова застрягли. Натомість вона лише спитала, чи не налити йому ще чаю. Він буркнув щось невиразне. На цьому їхня розмова закінчилася.
Відтоді дні стали схожі на тугу нитку, яку хтось повільно натягував до межі. На фабриці Олеся трималася насторожі, удома намагалася бути м’якою й непомітною. Але Назар ставав дедалі чужішим. Він повертався пізніше, дратувався швидше, дивився повз неї так, ніби в кімнаті була не кохана жінка, а предмет меблів, що заважає пройти. На її обережні запитання відповідав колюче:
— Ти знову незадоволена? Думаєш, тільки ти втомлюєшся? Посидиш за машинкою — і вже трагедія. А я цілими днями спину ламаю, і нічого, живий.
Олеся відводила очі. Якби він знав, скільки приниження коштувало їй це «посидиш за машинкою». Якби спитав не з роздратуванням, а по-справжньому. Але між ними вже стояло надто багато мовчання.
Потім з’явилися дрібниці, від яких усередині хололо. Чужий запах на його сорочці. Ледь помітний слід помади на комірі. Непереконливі пояснення про термінові справи й затримки. Розум відмовлявся складати ці деталі в одну картину. Не Назар. Не той хлопець, який колись захищав її від грубих слів і ділився останнім. Не людина, з якою вона будувала дім, сад і майбутнє.
Одного разу вона все ж спитала, намагаючись говорити рівно, звідки на його одязі цей солодкий жіночий аромат. Назар спалахнув надто швидко. Забурмотів, що їй ввижається, що вона шукає привід для сварки, потім різко підвівся й грюкнув дверима. Олеся залишилася біля столу з вистиглою вечерею й до ранку просиділа майже нерухомо. За вікном мрячив дощ, у домі пахло холодною піччю, а їй здавалося, що весь світ повільно йде з-під ніг…
