Підозра отруювала кожен день. Олеся ловила себе на тому, що прислухається до кроків за дверима, перевіряє час, вдивляється в обличчя Назара, коли він повертається. Їй було соромно за цю настороженість, але позбутися її вона не могла. Любов, коли в неї потрапляє недовіра, починає боліти, як рана під пов’язкою: зовні все ще тримається, а всередині вже гноїться.
Будинок, який вони колись відмивали з таким захватом, став тісним і похмурим. На кухні частіше мовчали, ніж говорили. У спальні між ними лежала порожнеча. Олеся все ще намагалася вірити, що це тимчасово, що Назар заплутався, втомився, зірвався, але повернеться до себе колишнього. Їй здавалося, досить пережити ще один важкий день, ще одну холодну ніч, і вранці обов’язково з’явиться просвіт.
Осіннього вечора вхідні двері рипнули, впускаючи в дім сире повітря й запах мокрого одягу. Назар увійшов, похитуючись. На сорочці темніли винні плями, від нього різко тягнуло алкоголем. Олеся підвелася з-за столу. Серце вдарило так боляче, ніби вже знало те, що їй тільки належало почути.
— Де ти був? — спитала вона тихо. — Ми ж домовлялися, що сьогодні поговоримо.
Назар гепнувся на диван, провів долонями по обличчю й раптом різко скинувся:
— Та годі вже зі своїми розмовами! Що ти весь час удаєш, ніби одна страждаєш? Де був — там мене більше немає. І не треба дивитися на мене такими очима.
Олеся ковтнула. Сльози підступили одразу, але вона змусила себе не відвертатися.
— Я не хочу тебе мучити. Я просто бачу, що між нами щось відбувається. Скажи чесно.
Він підвівся, зачепив ногою стілець, вилаявся й пройшовся кімнатою. У ньому було стільки роздратування, розгубленості й злості, що Олеся ледве впізнавала його. Нарешті Назар зупинився біля вікна й сказав, не дивлячись на неї:
— Гаразд. Хочеш правду — отримуй. У мене є інша. Віта. З нею мені легше. Вона мене розуміє, не пиляє, не вимагає неможливого. Поруч із нею я почуваюся людиною, а не загнаною твариною.
Слова прозвучали неголосно, але вдарили сильніше за крик. Олеся вчепилася пальцями в край столу. Кімната хитнулася, дощ за вікном перетворився на мутну стіну. Віта. Інша. Люблю — цього він не вимовив одразу, але сенс уже завис між ними, важкий і безжальний.
— Отже, весь цей час… — почала вона, але голос обірвався.
Назар не відповів. Він утомлено махнув рукою, ніби розмова була для нього неприємним обов’язком, стягнув мокру куртку, кинув її на стілець і майже впав на ліжко. За кілька хвилин його хропіння заповнило кімнату, грубе, байдужне, недоречне серед її життя, що руйнувалося.
Олеся залишилася сидіти в кріслі. Сльози текли самі, але плач не приносив полегшення. Усередині було порожньо, як у будинку після пожежі. Вона думала про дитячий будинок, про дах, про мрії Назара, про яблуні, які вони так і не посадили. Усе, у що вона вірила, виявилося тонкою кіркою льоду. Варто було натиснути — і під нею відкрилася чорна вода.
Світанок прийшов холодний, сірий. Назар збирав речі мовчки. На його обличчі застиг вираз людини, яка вже вирішила й не бажає нічого пояснювати. Олеся дивилася, як він складає сорочки, забирає документи, ховає в сумку дрібниці. Вона чекала бодай одного слова, у якому буде біль, жаль, сумнів. Але він лише кинув біля дверей:
— Не згадуй лихом.
І вийшов…
