Стук зачинених дверей пролунав як крапка. Олеся стояла посеред кімнати й намагалася зрозуміти, як після одного звуку може змінитися все життя. Будинок спорожнів одразу, ніби Назар забрав із собою не тільки речі, а й повітря. Кухня, ґанок, двір, старі вікна — усе нагадувало про те, що було обіцяно й не сталося.
Вона опустилася на стілець, обхопила себе руками й довго сиділа так, похитуючись від стримуваних ридань. Як жити далі? Як не озлобитися? Як знову повірити людині, якщо найближчий пішов туди, де йому, за його словами, було легше? Відповідей не було. Було лише глухе, тягуче відчуття в грудях і маленька вперта думка: не можна здаватися. Якщо вона зараз упаде, усі минулі роки, усі її зусилля, уся віра виявляться марними.
Надвечір дощ посилився. Сутінки лягли на вікна, у кімнаті стало майже темно. Олеся сиділа за столом, не вмикаючи світла, коли у двері тихо постукали. Спочатку вона вирішила, що почулося. Потім стукіт повторився — обережний, невпевнений, ніби людина за дверима сама сумнівалася, чи має право турбувати чужий дім. Олеся здригнулася: на мить їй здалося, що повернувся Назар. Але в глибині душі вона вже знала — не він…
На порозі стояв незнайомий старий. Він промок до нитки, пальто прилипло до худих плечей, рідке сиве волосся темними пасмами лежало на лобі. Вода стікала з рукавів на ґанок. Обличчя в нього було розгублене, майже дитяче, а в очах — утома людини, яка надто довго йшла не туди.
— Добрий вечір, — промовив він, цокаючи зубами від холоду. — Пробачте, що турбую. Я, здається, збився з дороги. Їхав до доньки… здається, в сусіднє село, та вийшов не там. Дощ застав, сил уже немає. Можна у вас трохи зігрітися? До ранку, якщо дозволите.
Олеся завмерла. У цей день їй найменше хотілося бачити чужих людей, слухати чужі біди, відчиняти комусь дім, де ще стояв біль від уходу Назара. Але старий тремтів так безпорадно, що відмова застрягла б у неї в горлі. Вона надто добре знала, як це — стояти на порозі й не бути певною, що тебе впустять.
— Проходьте, — сказала вона, відступаючи вбік. — Не можна ж вам у таку погоду залишатися надворі. Знімайте пальто. Я поставлю чайник.
Старий переступив поріг обережно, ніби боявся забруднити підлогу. Руки в нього тремтіли, ґудзики не слухалися. Олеся допомогла зняти промокле пальто, повісила його біля печі, знайшла старий рушник. Він усе повторював слова подяки, збиваючись, перескакуючи з думки на думку.
— Остапом Яковичем мене звати. Старий став, голова вже не та. До доньки їду, до Мариночки. Вона в мене одна, рідна душа. Давно треба було… та все якось… дорога, справи, ці таблетки…
Його фрази обривалися, ніби пам’ять підсовувала йому не цілу нитку, а сплутані клапті. Олеся слухала мовчки. Після всього пережитого їй було важко дивуватися дивностям. Вона напоїла його гарячим чаєм, знайшла трохи хліба, розігріла залишки вечері. Старий їв повільно, з винуватою вдячністю, а потім довго грів долоні об кухоль.
На ніч вона влаштувала йому місце в сінях: постелила ковдру на широкий старий скриню, де раніше зберігали непотрібні речі. Принесла подушку, ще раз спитала, чи не треба чогось. Остап Якович кивнув, пробурмотів благословення, а потім несподівано затих, втупившись у темний куток. Олеся не стала розпитувати. Сил не було ні на запитання, ні на страх.
Ранок виявився яснішим за ніч. Дощ припинився, на траві тремтіли краплі, повітря пахло вимитими дошками й вологою землею. Олеся думала, що старий піде, щойно поснідає. Але Остап Якович, ніби соромлячись свого нічлігу, сам узявся допомагати: підправив розхитаний стілець, наколов дров, виніс відро води, а до обіду зварив простий суп із того, що знайшлося на кухні.
Олеся не заперечувала. У домі після відходу Назара було так порожньо, що навіть рипіння чужих кроків здавалося порятунком. Старий майже не заважав: сидів тихо, допомагав по дрібницях, іноді бурмотів щось собі під ніс. Вона, як і раніше, ходила на роботу, поверталася втомлена, але тепер її зустрічала не мертва тиша, а чийсь незграбний кашель, запах розігрітої їжі, рух у саду.
Так Остап Якович залишився ще на день, потім ще. Олеся казала собі, що це ненадовго: старий відігріється, збере думки, згадає дорогу до доньки. Але десь усередині їй не хотілося квапити його відхід. Турбота про нього відволікала від власного болю. Коли вона приносила йому чай чи поправляла ковдру, у душі з’являвся дивний спокій, ніби чужа безпорадність не давала їй остаточно потонути у своїй самотності.
І все ж тривога зростала. Остап Якович часом поводився так, що в Олесі хололи пальці. Він міг довго сидіти на лавці, погойдуючись і повторюючи одну фразу:
— Не треба мені ваших таблеток… від них тільки гірше… гірше…
Коли вона питала, про які таблетки він говорить, старий перелякано кліпав, ніби повертався здалеку, і уникав відповіді. Іноді він завмирав посеред кімнати, дивлячись в одну точку. Губи ворушилися без звуку, ніби він розмовляв із кимось, кого бачить тільки він. Олеся намагалася не показувати страху. Повторювала собі: він просто старий, утомлений, загублений чоловік. Йому потрібна допомога, а не підозри.
Але село вже помітило чужинця. Сусідські погляди ставали довшими, розмови обривалися, коли Олеся проходила повз. Одного разу біля хвіртки її зупинила Лариса, жвава жінка з сусідньої вулиці, і простягнула з нудотною співчутливістю:
— Ой, Олесенько, чула я про твого Назара. Пішов до іншої, значить? То ти тепер від туги всяких волоцюг у дім ведеш? Дивися, добром це не скінчиться.
Олеся спалахнула так, ніби їй дали ляпаса.
— Не смійте так говорити. Остап Якович не волоцюга. Він хворий і заплутався. Я просто допомогла людині. А вам би краще про свою совість подумати, перш ніж чужу долю обсмоктувати.
Вона розвернулася й пішла, відчуваючи, як тремтять коліна. Слова сусідки ще довго дзвеніли у вухах. Що, як збоку все й справді виглядає жалюгідно? Що, як вона пустила старого не лише з милосердя, а й тому, що боялася знову залишитися сама? Олеся прогнала цю думку. Навіть якщо в її вчинку було трохи власного страху, допомога від цього не ставала брехнею…
