Дні тяглися сірою низкою. Фабрика, дім, мовчазний старий, рідкісні шерехи вночі, сусідські погляди. Мирон Савич не зник із її життя: він, як і раніше, знаходив спосіб нагадати про себе то прискіпуванням, то холодною усмішкою, то надто близьким рухом у проході. Але тепер Олеся ніби навчилася кам’яніти зсередини. Вона працювала старанно, говорила тільки по суті й намагалася не залишатися з ним в одному приміщенні. Страх не зник, але став звичним, як хвора скалка.
Остап Якович тим часом то прояснювався, то знову йшов у дивну плутанину. У ясні хвилини він міг акуратно підмести кухню, полагодити скрипучі дверцята шафи, спитати, чи не втомилася Олеся. У такі моменти в його обличчі проступала колишня м’якість, і дівчина мимоволі думала: яким він був до того, як життя зім’яло його пам’ять? Але варто було йому почути по радіо жіночий голос чи побачити на вулиці незнайому дівчинку, як він тривожився, схоплювався, шукав очима когось невидимого.
Одного вечора Олеся повернулася особливо розбитою. У цеху весь день квапили із замовленням, Мирон Савич двічі принизив її при інших працівницях, а на зворотному шляху вітер бив в обличчя дрібним холодним дощем. Вона увійшла в дім, скинула мокру хустку, нашвидкуруч розігріла вечерю й опустилася на диван. Хотілося не думати. Просто посидіти в тиші, поки всередині перестане дзвеніти.
Вона ввімкнула телевізор майже машинально. На екрані змінювалися обличчя, студійне світло блищало на скляному столі, ведучий ставив запитання елегантній жінці зі зібраним волоссям і уважним поглядом. Йшлося про новий фільм відомої постановниці Марини Остапівни, який здобув високу нагороду на великому міжнародному фестивалі. Олеся слухала краєм вуха, аж раптом за спиною не пролунав різкий, сповнений болю крик.
— Мариночка! Це ж моя Мариночка!
Остап Якович схопився з крісла так швидко, що ледь не перекинув кухоль. Він тремтячою рукою показував на екран, в очах його спалахнув гарячковий блиск.
— Подзвони їй! Скажи, що я тут! Скажи, що батько живий, що він чекає!
Олеся розгубилася.
— Остапе Яковичу, заспокойтеся. Це відома режисерка. Ви, мабуть, помилилися. Може, вона просто схожа на вашу доньку.
— Я свою кров не сплутаю! — майже крикнув він. — Це вона. Моя дівчинка. Моя Марина. Дай телефон, я сам скажу.
Він кинувся до столу, потягнувся до її телефону, але Олеся встигла взяти його раніше. Старий виглядав таким розпачливим, що в неї стиснулося серце. А раптом він справді щось пам’ятає? А раптом за його плутаниною ховається справжня історія? Але здоровий глузд опирався. Як міг цей загублений, бідно вдягнений старий виявитися батьком знаменитої жінки, чиє обличчя щойно з’явилося на екрані? Чому тоді він опинився сам під дощем? Чому донька його не шукала?
— Давайте так, — сказала вона м’яко, намагаючись посадити його назад. — Я заварю чай, а ви спокійно розкажете мені про Марину. Якщо згадаєте номер, ми подумаємо, що робити.
— Номер… номер був, — забурмотів він, хапаючись за підлокітники. — Був на папірці. Вони забрали. Сказали, не можна дзвонити. Таблетки давали. Від них туман…
Олеся не встигла зрозуміти, кого він має на увазі. Старий раптом обм’як, ніби сили вийшли з нього разом, і сів. Увесь вечір він бурмотів ім’я доньки, то сердячись, то майже плачучи. Олеся не знала, що робити. Їй було страшно й шкода його водночас.
Уночі вона довго не могла заснути. У домі було тихо, тільки десь рипіла рама та за стіною важко зітхав Остап Якович. Під ранок Олеся все ж провалилася в тривожний сон. Розбудив її не звук дощу й не рипіння дощок, а приглушений голос. Хтось говорив у сусідній кімнаті.
Вона схопилася, накинула халат і вибігла зі спальні. Остап Якович сидів біля столу з її телефоном у руках; мабуть, у пам’яті раптом сплив той самий номер. Обличчя його було мокре від сліз, але погляд несподівано ясний.
— Мариночко, — шепотів він. — Я в доброї дівчини. Не сердься. Я не міг раніше…
Олеся підбігла, обережно, але твердо взяла слухавку. У динаміку лунав жіночий голос — схвильований, тремтячий, не схожий на впевнений тон телевізійного інтерв’ю.
— Тату? Господи, це справді ти? Де ти був усі ці роки? Ми тебе шукали, ми вже майже втратили надію. Дівчино, хто ви? Скажіть адресу. Я зараз же приїду.
У Олесі ослабли ноги. Вона присіла на край стільця, називаючи адресу й відчуваючи, як реальність, ще хвилину тому зрозуміла, розповзається по швах. Отже, старий не вигадував. Отже, десь за його уривчастими фразами, таблетками й страхом справді ховалася таємниця. І ця таємниця вже входила в її дім, змінюючи все, до чого вона встигла звикнути…
