Після дзвінка вони майже не говорили. Остап Якович сидів біля вікна, стискаючи долоні, ніби боявся знову втратити ниточку, що з’єднувала його з донькою. Олеся ходила по дому, то поправляючи скатертину, то без потреби переставляючи чашки. Усередині все було напружене до болю. Вона раділа за старого, але водночас відчувала дивну порожнечу: якщо донька забере його, дім знову залишиться німим, а вона — сам на сам із тим, що так старанно відсувала.
Їй не дали довго розбиратися в собі. Цього разу двері розчинилися без стуку, і на порозі з’явився Назар. Олеся застигла. Він мав кепський вигляд: змарнілий, неголений, із саднами на обличчі й темними синцями біля вилиці. В очах, раніше впертих і злих, тепер стояло розгублене благання.
— Олеся, — видихнув він. — Рідна, пробач мені. Я дурень. Я все зіпсував. Тільки тепер зрозумів, що мені ніхто не потрібен, крім тебе.
Слова, яких вона колись чекала, прозвучали запізно. Біль, здавалося, вже влягся під кіркою втоми, але від його голосу знову піднявся, живий і гарячий. Олеся дивилася на людину, яку любила понад життя, і не знаходила в собі колишньої готовності кинутися до нього, забути, виправдати, врятувати.
— Чому ти прийшов? — спитала вона тихо.
— Бо помилився. Віта… усе це було не те. Я заплутався, розумієш? Мені було важко, я зірвався. Але ми ж стільки років разом. Ти не можеш просто викреслити мене.
Він зробив крок, простягнув руку, але Олеся відступила. У цю мить із сусідньої кімнати вийшов Остап Якович. Він подивився на Назара розсіяно, насупився й спитав:
— Хто це? Я його не знаю.
Олеся сама здивувалася, як спокійно пролунав її голос:
— Це людина, яка мене зрадила. Той, кого я любила й кому вірила.
Назар сіпнувся, ніби отримав ляпаса. Потім його погляд ковзнув по старому одягу Остапа Яковича, по його худому обличчю, по незграбно застебнутій сорочці. У виразі Назара майнула бридливість, і цього виявилося досить, щоб в Олесі щось обірвалося остаточно.
— Ось до чого дійшло? — кинув він різко. — Поки мене не було, ти почала всяких обірванців у дім пускати? Зовсім себе не поважаєш?
У кімнаті стало тихо. Навіть Остап Якович перестав ворушитися. Олеся відчула, як колишня боязкість, страх залишитися самій, бажання втримати любов будь-якою ціною — усе це відступає, поступаючись місцем ясній, пекучій злості.
— Іди геть, — сказала вона.
— Та ти послухай…
— Ні. Слухати тебе я закінчила того дня, коли ти пішов до іншої й залишив мене збирати себе по шматках. Ти не маєш права говорити про сором, про гідність, про мій дім. Іди, Назаре.
Він дивився на неї так, ніби бачив уперше. Перед ним стояла не та дівчина, яку можна було заспокоїти обіцянкою, не та жінка, яка ночами чекала його кроків і ховала сльози. Олеся розчинила двері.
— Геть. І більше не повертайся.
Назар розтулив рота, але не знайшов слів. Обличчя його перекосилося чи то від образи, чи то від злості. Нарешті він різко розвернувся й вийшов, грюкнувши дверима так, що задрижало скло.
Тільки тоді Олесю хитнуло. Вона опустилася на стілець і закрила обличчя руками. Сльози прийшли не такі, як після його відходу. У них уже не було безпорадності. Це були сльози людини, яка нарешті зняла з себе чужий тягар.
Остап Якович підійшов нечутно й поклав долоню їй на плече.
— Правильно, доню, — сказав він раптом напрочуд твердо. — Хто не вміє берегти любов, тому не можна довіряти серце. Головне — не загуби себе. Усе інше переживеться.
Олеся схлипнула й, не стримавшись, обійняла старого. Він пах димом, ліками й старою шерстю. У його словах не було нічого особливого, жодних мудрованих порад, але саме вони лягли на душу теплою долонею. За останні місяці надто багато хто намагався змусити її сумніватися в собі. І ось цей загублений чоловік, сам потребуючи захисту, раптом нагадав їй про головне: гідність не можна віддавати навіть тому, кого любиш…
