Уранці Устина Миронівна прийшла до нього без супроводу. Остап уже міг сидіти, хоча сірість не сходила з обличчя, а руки дрібно тремтіли. Вона не стала жаліти його й не стала ховати зміст за м’якими словами.
— Селу потрібні діти, — сказала вона. — Хлопчики потрібні, дівчатка потрібні. Потрібні живі. Тебе сховають, нагодують, дадуть хату. Ніхто не дізнається, звідки ти вийшов і хто ти такий. Складемо тобі іншу історію: приїхав після поранення до далеких родичів, родичі померли, залишився допомагати. Папери владнаємо. Серед місцевих писарів завжди знайдеться той, хто за мішок їжі або пляшку не стане дивитися надто пильно.
Остап слухав, ще не розуміючи, куди веде ця рівна, господарська мова. Губи пересохли. Устина Миронівна говорила так, ніби розподіляла насіння перед весною.
— А натомість станеш батьком для нашого села. Не почесним, не на словах. По-справжньому. Жінки приходитимуть до тебе по черзі. Допоможеш їм народити дітей. Коли зміцнієш, робитимеш по господарству те, що потребує чоловічих рук. Ми тебе не видамо. Але надумаєш відмовитися або втекти — сама відведу туди, куди тобі страшно йти.
Він дивився на її нерухоме обличчя й поступово розумів: це не марення, не жіноча істерика від горя, не нічна примха. Перед ним лежав розрахунок. Страшний, холодний, народжений безвихіддю. За селом — допит, табір, смерть. Тут — життя, але таке, де його тіло й воля вже не будуть повністю його. Остап кивнув. Голос не вийшов.
Перші тижні він залишався в Марини. Жар відходив неохоче, плече ламало, обморожена нога прокидалася таким болем, що він кусав губи, аби не застогнати. Жінки підходили до хвіртки ніби у справі, затримувалися біля тину, шепотілися, дивилися на вікна. Одні нервово сміялися й ховали очі в хустках, інші стояли мовчки, з тим жадібним очікуванням, від якого Остапові ставало холодніше, ніж у лісі.
Устина Миронівна тим часом готувала село. На загальних зборах вона оголосила, що до села приїхав Остап Михайлович, далекий родич покійної Марти Карпівни. На війні його контузило, до важкої служби він більше не придатний, сім’ї в нього не залишилося, тому він поживе тут і допомагатиме спільному господарству там, де без чоловічої сили важко.
Більшість жінок прийняла цю легенду, бо хотіла її прийняти. Після похоронок, порожніх доріг і важких зим їм потрібно було вірити, що хоч один чоловік повернувся до живих. Але уважні одразу вловили нерівності. Прибулець уникав розмов про минуле, не називав частин, місць і командирів, здригався від будь-якого гучного стуку, надто ретельно дивився на двері. Правду Устина Миронівна відкривала не всім одразу. Вона обирала тих, хто, на її думку, витримає таємницю: молодих удів, незаміжніх жінок старших за двадцять, тих, хто вже розумів, що без дітей село стане кладовищем за життя.
До весни сорок шостого посвячених виявилося тридцять вісім. Їх зібрали пізно ввечері в конторі спільного господарства, коли вікна в хатах згасли. На столі кіптила лампа, за стіною поскрипував промерзлий наст, і кожна жінка відчувала, що після цієї ночі назад уже не повернеться. Устина Миронівна сказала прямо: Остап Бойчук — утікач-солдат, і всі, хто зараз сидить тут, пов’язані цією таємницею. Він їхня небезпека, але й їхня можливість. Хто погодиться — отримає шанс стати матір’ю. Хто не зможе — мовчатиме або піде, коли відкриються дороги. Донощика в селі не пробачать. Слова падали важко, без крику, але саме тому від них ставало страшніше: це було не вмовляння, а оголошення нового життя.
Кімната відповіла не одразу. Одна жінка розридалася так, що її вивели на ґанок подихати. Інша сиділа нерухомо, вчепившись у край хустки. Троє відмовилися відразу: називали те, що відбувається, ганьбою, гріхом і прокляттям. Виїхати тоді було майже неможливо — зима тримала дороги, а йти все одно було нікуди. Вони замкнулися, перестали вітатися і з Остапом, і з тими, хто прийняв новий порядок. Через місяць Ніна Андріївна, колишня вчителька, повісилася в сараї. Для чужих сказали: не витримала туги за загиблим чоловіком.
Порядок відвідувань складала сама Устина Миронівна. Вона рахувала вік, здоров’я, жіночі строки, черговість, дивилася, кому треба встигнути раніше. Саме слово «порядок» тут звучало страшно, але село звикало швидше, ніж хотіло б визнати. Остапові відвели порожню хату посеред вулиці — дім, з якого колишніх господарів забрали ще до війни. Там він жив сам. Туди вечорами приходили жінки.
Спочатку це було приниженням для всіх. У сінях висів сором, густий, як дим від сирого поліна. Жінки входили, опустивши очі; Остап відчував себе не врятованим, а обміняним на мовчання. Але людина звикає навіть до неможливого, якщо за стінами чекають смерть, голод або чужа кара. За місяць заведений порядок став частиною побуту. Кожній призначали ніч раз на тиждень або два — як випадало за списком. Остапові носили кращу їжу, лагодили білизну, стежили, щоб він не мерз, не хворів і не пив зайвого.
З’явився й ранковий звичай. Чергова приходила розтопити піч, прибрати, поставити сніданок, спитати, чи не треба чогось. Турбота виглядала майже ніжною, але за нею стояв розрахунок. Його берегли не як людину, а як єдину річ, від якої залежала головна справа. Остап не міг обирати, не міг відмовитися, не міг вийти за околицю без дозволу. Якщо слабшав, йому веліли триматися. В Устини Миронівни був план, а план не повинен був хворіти, плакати й згадувати, що в нього є душа…
