Улітку сорок шостого перші три жінки зізналися, що чекають дітей. Село, яке до того жило в туго натягнутому мовчанні, ніби разом випустило повітря. Зарізали останню свиню, дістали заховані пляшки, плакали, сміялися, обіймалися не від веселощів, а від того, що надія раптом перестала бути словом. Вона стала видимою: округлялася під сарафанами, ворушилася в тих, хто ще недавно вважав своє життя вже прожитим. Старі баби хрестили повітря звичним жестом, молоді вдови ховали усмішки, а Устина Миронівна вперше за довгий час дозволила собі сісти біля стіни й заплющити очі. Перемога була страшною, але вона була.
Та радість швидко потемніла. Ті, в кого нічого не виходило, дивилися на вагітних із заздрістю, за яку самі себе ненавиділи. Біля криниці шепотілися, що Устина Миронівна ставить улюблениць у кращі дні, що одним дає більше, інших тримає на холодній лаві чекання. Якось дві жінки зчепилися просто біля води: рвали хустки, волосся, кричали про загиблих чоловіків і ще не народжених дітей. Рознімали їх усім двором.
Устина Миронівна карала такі зриви без м’якості. Винну могли позбавити черги на місяць, і це лякало сильніше за будь-який штраф. Поступово виникла нова, мовчазна драбина. Вагітних і тих, хто вже народив, берегли, до їхніх слів прислухалися, їм поступалися молоком, допомагали на городі, знімали з важкої роботи. Ті, кому не щастило, непомітно опускалися нижче — не за наказом, а за жорстоким сільським відчуттям користі. Ходили й темні чутки: нібито Харитина Юхимівна підсипала суперниці в їжу товчене скло, щоб зірвати вагітність. Довести не змогли, але з Харитиною після цього розмовляли тільки за потреби.
До кінця першого року село зовні майже не змінилося: хати стояли на місці, городи чекали весни, корівник пах парою й гноєм, ворота рипіли від вітру. Усередині ж усе стало іншим. Жінки орали, сіяли, лагодили дахи, збирали врожай, розпоряджалися, судили, мирили й карали. Остапа до важкої роботи майже не підпускали. Його берегли, як бережуть останній справний інструмент. Іноді він допомагав підняти колоду, повісити важкі двері, звалити сухостій, але частіше його сила була потрібна вночі, за зачиненими віконницями, у таємниці від усіх, хто міг прийти ззовні.
Таємницю тримали міцніше за засув. Для дітей, які мали народитися, заздалегідь готували брехню: їхні батьки загинули на війні, Остап Михайлович — далекий дядько, без сім’ї, добрий помічник. Одна неправда лягала поверх іншої, сплітаючи навколо села щільний кокон. У ньому можна було жити, поки ніхто чужий не ставив надто ясних запитань.
У сорок сьомому народилися перші немовлята. Приймали їх самі. Повитуха Федора Назарівна, якій було під сімдесят, не знала спокою й бурчала, що за все життя не діставала на світ стільки дітей поспіль. Із березня по грудень з’явилося дев’ять: п’ять хлопчиків і чотири дівчинки. Кожного зустрічали як диво, але на хлопчиків дивилися особливо. У них бачили майбутні руки, які колись візьмуть плуг, сокиру, віжки й утримають село від остаточної порожнечі.
Разом із радістю прийшла нова тривога. У кожній дитині проступав Остап. В одного — посадка очей, в іншої — перенісся, у третього — та сама вперта лінія рота. Схожість була надто явною, надто небезпечною. Що відповідати чужому, якщо він помітить? Устина Миронівна вигадала слабку, але єдину легенду: нібито в роду покійної Марти були сильні риси, які повертаються через покоління. Це звучало безглуздо, але іншого захисту в них не було…
