В їдальні Денис вибрав стіл біля вікна, добре помітний із будь-якої частини зали. Дарина підійшла з тацею й сіла навпроти трьох. Решта студентів іще займали місця, і звичний обідній гомін наповнював приміщення.
— Починай, — розпорядився Денис. — Покажи, як тримаєш ложку й виделку.
Вона почала їсти акуратно, намагаючись триматися гідно, хоча відчувала на собі насмішкуваті погляди всієї компанії. Невдовзі Денис різко потягнувся через стіл.
— Неправильно тримаєш. Зараз навчу.
Він перехопив її зап’ястя й стиснув так сильно, що ложка випала з пальців.
— Відпусти мене.
Дарина спробувала висмикнути руку, але він лише посилив хватку.
— Спочатку вибачся.
З обличчя Дениса зникла удавана приязність.
— За що?
— За те, що сіла з нами. Ти вирішила, ніби можеш бути однією з нас?
Шум привернув увагу сусідніх столів. Люди оберталися, вставали, підходили ближче, однак ніхто ще не втручався. Чужі обличчя складалися для Дарины в одне кільце цікавих глядачів. Вона розуміла, що її бачать десятки людей, і від цього приниження ставало ще тяжчим. Денис підвівся, не випускаючи Дарину, і потягнув її зі стільця.
Перелякана й принижена, вона намагалася втриматися на ногах, поки він силоміць підводив її й тиснув на плечі.
— На коліна. І попроси пробачення перед усіма.
— Не буду, — видушила вона, відчуваючи, як підступають сльози, і намагаючись зберегти рештки гордості.
Він натиснув їй на плечі. Дарина втратила рівновагу й опинилася навколішки біля столу. Над нею залунали сміх і улюлюкання, а довкола вже стояли однокурсники.
— Отак буде краще, — задоволено сказав Денис.
— Скажи голосно: «Пробачте, що я селючка й не вмію поводитися серед пристойних людей».
Дарина стиснула зуби. Приниження пекло її сильніше за фізичний біль, але вимовити ці слова означало погодитися з Денисом. Вона мовчала, навіть коли він підвищив голос. Не домігшись відповіді, Денис узяв свою тарілку з недоїденим супом. Не відводячи від дівчини погляду, він демонстративно плюнув у її недоторкану порцію.
Сміх урвався. Їдальня стихла майже відразу: навіть ті, хто спостерігав із цікавості, зрозуміли, як далеко зайшла жорстока гра. Але це мовчазне осудження не стало допомогою: жоден із глядачів не наважився підійти. Хтось із його компанії штовхнув Дарину, і вона впала набік, забруднивши синю сукню, яку вдягла заради вечірнього свята.
— Шкода вбрання? — усміхнувся Станіслав.
Він ухопив поділ і смикнув. Тріск тканини здався Дарині оглушливим. Вона скрикнула не від болю — на її очах нищили річ, над якою мати працювала три вечори й яку вона обіцяла берегти. Хтось із натовпу нарешті крикнув: «Годі!» Але Денис уже відступив від неї, цілком задоволений влаштованим видовищем.
— Вважай, урок отримала. Наступного разу не лізь у наше коло.
Він пішов разом із приятелями. Дарина залишилася на підлозі в зіпсованій, розірваній сукні, зі сльозами на обличчі, серед десятків свідків, жоден із яких так і не підійшов до неї вчасно…
