Коли двері її кімнати зачинилися, Григорій Андрійович іще довго сидів на кухні перед темним вікном. Потім підвівся, відчинив стару шафу у вітальні й дістав потертий записник. Чорнило на багатьох сторінках вицвіло: номери й імена з’явилися там десятиліття тому.
Він повільно перегортав сторінки й згадував імена, обличчя, події давно минулих років. Кожне вицвіле ім’я повертало його до життя, яке він залишив багато років тому, але тепер був змушений згадати заради захисту онуки. Про те життя онука нічого не знала. Тихого пенсіонера, який приготував для неї кімнату й щовечора заварював чай, тоді називали інакше. Якби Дарина дізналася всю правду зараз, прийняти її було б непросто.
— Старі навички не зникають, — неголосно промовив він, закриваючи записник. — І свій обов’язок перед онукою я виконаю до кінця.
Спати Григорій Андрійович ліг пізно, зате вранці його рішення було остаточним. Він хотів провчити не лише розпещеного юнака, який образив його рідну дівчинку. Місто теж мало згадати, ким колись був непримітний сивий чоловік і чому його онука не залишиться без захисту.
Замість домашнього одягу дід одягнув старий добротний костюм, якого Дарина раніше не бачила.
— Ти кудись зібрався?
— Є одна справа. Не хвилюйся, до вечора повернуся.
Він вирушив до університету й увійшов туди як звичайний літній відвідувач. У вахтерки з’ясував розклад, назвавшись далеким родичем, який цікавиться успішністю племінника. Після занять Денис з’явився біля корпусу разом з Ігорем і Станіславом. Усі троє прямували до дорогої машини на студентській парковці — подарунка батька на повноліття.
— Денис Руденко? — гукнув його Григорій Андрійович.
Хлопець обернувся й із легким зневажанням оглянув незнайомця.
— Ну я. Вам чого, дідусю?
— Треба поговорити про Дарину Громенко.
При імені новенької Денис усміхнувся й подивився на друзів.
— А, сільська. А ви їй хто?
— Дід. Хочу почути, навіщо ти змусив мою онуку стати навколішки й плюнув їй в їжу.
Приятелі зареготали, не сприймаючи літнього чоловіка всерйоз. Ігор навіть витер сльози, що виступили від сміху.
— Він справді прийшов розбиратися! — сказав той.
Денис ступив ближче.
— Повертайтеся додому й пийте чай. Ваша онука — селючка. Вона звикла, що її всі жаліють, а тут місто і свої порядки.
— Порядки, — повторив Григорій Андрійович. — Я пропоную тобі виправити скоєне. Вибачся перед нею публічно, при тих самих людях, і відшкодуй вартість сукні.
— Вибачитися? — Денис підвищив голос. — Ви хоч розумієте, з ким говорите? Мій батько — Борис Руденко. У нього пів міста в кишені. Він розчавить вас, як таргана, якщо ще раз наблизитеся до мене.
Старий дивився на нього довго й уважно. Колись таким поглядом він оцінював людину, перш ніж ухвалити рішення.
— Отже, становище батька дозволяє тобі знущатися з тих, хто не може відповісти?
— А що мені буде? Нічого. Ідіть, поки я не покликав охорону.
Денис повернувся до машини.
— Це твій останній шанс, — промовив йому вслід Григорій Андрійович. — Попроси в Дарины пробачення й заплати за сукню. Інакше пошкодуєш.
Хлопець зупинився, кинув через плече зневажливу усмішку й спитав, чи не намагається старий його налякати. Потім сів за кермо; друзі вмостилися поруч, і машина виїхала зі стоянки. Григорій Андрійович залишився сам. На його обличчі не з’явилося ні злості, ні розчарування. Він розвернувся й пішов тим самим неквапним кроком, яким прийшов, ніби почута відповідь лише підтвердила те, що він припускав заздалегідь…
