У таксі зовнішній спокій не покинув його, але думки вже працювали так, як у далекі роки: рішення ухвалено, тепер треба було прорахувати виконання. Від розпещеного юнака, який ніколи не стикався з наслідками своїх вчинків, він і чекав саме такої відповіді. Чемне прохання не спрацювало.
Григорій Андрійович згадав власне попередження й подумав: «Попереджений — значить озброєний. Тільки тепер озброєний я, а не ти, хлопче». Настав час говорити мовою, яку Денис розумів краще за слова.
Три дні старий спостерігав за ним терпляче й методично. Він з’ясував увесь розпорядок: у вівторок і четвер Денис тренувався в спортивній залі, у п’ятницю зустрічався з друзями в клубі, а додому часто повертався пізно й без супроводу. Самовпевненість не дозволяла йому вважати самотність небезпечною.
У четвер увечері Денис вийшов із зали у двір, який на той час майже спорожнів. Біля машини йому перегородила дорогу знайома постать.
— Знову ви? — роздратовано кинув він, дістаючи ключі. — Я ж велів відчепитися.
— Я дав тобі останній шанс. Ти ним не скористався.
— І що тепер?
Запитання прозвучало все ще зухвало, однак у голосі вперше майнула непевність. Старий рухався без тієї неквапної м’якості, яку Денис сприйняв за слабкість.
— Тепер поясню інакше…
