Дзвінок Богдана застав мене в робочому кабінеті. На столі лежали креслення нового об’єкта, поруч — пачка договорів, які треба було підписати до кінця тижня. Ще вранці я сперечався з виконробом про строки постачання і дратувався через дрібниці, вважаючи день звичайним. Але після слів лікаря все стало неважливим. «Мар’яні ні слова». «Терміново». «Дуже серйозно».
З офісу я вийшов майже не попрощавшись. Секретарка щось спитала про нараду, я лише махнув рукою і пройшов до ліфта. Дорога до клініки зайняла менше двадцяти хвилин, але тягнулася болісно довго. У голові спалахували найстрашніші діагнози: пухлина, хвороба крові, серце, загроза вагітності. Думка про те, що Мар’яна могла таємно приходити до лікаря і приховувати смертельну небезпеку, вивертала мене зсередини. Руки ковзали по керму, а перед очима стояло її обличчя того вечора, коли вона показала тест.
На світлофорах я ловив себе на тому, що шепочу безладні прохання — навіть не молитву, а спробу домовитися зі світом, щоб він не забирав у мене знову. Машини сигналили, хтось підрізав, місто жило своєю роздратованою швидкістю, а я вперше за багато років почувався не керівником, не господарем становища, а людиною, якій зараз відчинять двері й скажуть, що вона знову запізнилася врятувати найдорожче. У кишені піджака лежали робочі візитівки, але ні посада, ні гроші, ні підпис не могли захистити мене від кабінету лікаря.
У медичному центрі панувала м’яка повсякденна тиша. Люди чекали прийому, хтось гортав журнал, медсестра неголосно розмовляла телефоном. Лише для мене кожен крок коридором віддавався глухим стуком, ніби я йшов не клінікою, а порожнім тунелем. Біля дверей кабінету Богдана я зупинився, зробив кілька вдихів і штовхнув стулку.
Черняк сидів за столом над двома розкритими папками. Зазвичай живе, добродушне обличчя приятеля здавалося сірим і старим. Він підвів очі й не усміхнувся.
— Сідай, Даниле, — сказав він. — Говоритимемо прямо. Без дружніх відступів і без пом’якшень.
Від цього тону пальці одразу стали холодними. Я опустився на край стільця, готуючись почути вирок Мар’яні. Богдан мовчки поклав переді мною два бланки з печатками клініки. На одному було прізвище дружини, на другому — моє.
— Якщо ти про вагітність, я знаю, — швидко сказав я, чіпляючись за останню надію. — Вона показала тест. Ми з нею… Ми ж нарешті дочекалися.
Я хотів, щоб він зараз видихнув, ляснув мене по плечу і сказав, що лабораторія помилилася, що все не так страшно, що мене налякали даремно. Але Богдан лише підсунув до мене мій бланк.
— Її результат справді підтверджує вагітність, — промовив він повільно. — Але я викликав тебе не для привітань. Спочатку подивися на свої показники.
Цифри й медичні терміни розпливалися перед очима. Богдан пояснював спокійно, майже жорстко: розширене дослідження показало повне, необоротне згасання моєї репродуктивної функції. Не тимчасове зниження, не слабку ймовірність, не запалення і не наслідок утоми, а абсолютну неможливість природного зачаття. Вік, багаторічний стрес, виснаження організму — усе склалося в остаточний діагноз. Я кілька разів перечитав один і той самий рядок, ніби міг поглядом змінити цифру. Папір залишався байдужим. Мар’яна не могла носити мою дитину…
