— Спальню я займу вашу, — повідомила Тамара Григорівна, щойно відчинивши двері плечем. — А ви з Мироном у вітальні переб’єтеся. Молоді, здорові, на дивані не розвалитеся.
Вона вимовила це не як прохання і навіть не як попередження. Радше як розпорядження, уже ухвалене десь високо й таке, що не підлягає обговоренню. До передпокою вона не зайшла — ввалилася разом із величезною смугастою сумкою на коліщатках. Сумка жалібно скрипіла, натягнута светрами, пакетами, старими світлинами й усім тим домашнім мотлохом, який уперто називають сімейною пам’яттю.
За сумкою через поріг потяглися дві валізи. Ручки в них були надірвані, колеса заїдали, а звук від кожного удару об підлогу виходив такий, ніби до квартири заносили не речі, а мішки з камінням. На голові Тамари Григорівни сидів рожевий берет — зухвало, майже переможно. Вузькі губи були стиснуті в тонку лінію, заздалегідь обіцяючи докори, настанови й довгу війну за кожен квадратний метр.
Дарина стояла посеред передпокою з надкушеним яблуком у руці. Домашній костюм, м’які шкарпетки, тепле світло бра й спокій вечора раптом стали здаватися декораціями до чужої вистави. У повітрі одразу повіяло лікарськими краплями, старою шафою й тією впевненою нахабністю, яка не питає дозволу.
— Тамаро Григорівно? — сказала Дарина, не зрушивши з місця.
Вона перекривала прохід собою — неширокими плечима, спокійним обличчям і всім своїм правом на цю квартиру. Дарина не отримала її з доброї волі родичів і не виграла випадково. Вона роками вставала до світанку, пекла торти на замовлення, рахувала кожну велику покупку, вибирала плитку, сварилася з майстрами через криво поставлений плінтус і раділа кожній новій ручці на кухонній шафці. Тут усе було її: повітря, тиша, підлога, яку вона сама вибирала, і ліжко, до якого чужі валізи не мали жодного стосунку. Навіть вечірнє світло здавалося заробленим — не подарованим, не випрошеним, а вистражданим по частинах, через втому й упертість.
І тепер у цей вистражданий порядок намагалися в’їхати без стуку, з багажем і готовими наказами…
