— Поясніть, що ви робите, — промовила Дарина вже рівніше. — Чому ви з’явилися ввечері з речами й одразу розпоряджаєтеся моєю спальнею?
— Не драматизуй, дитино, — Тамара Григорівна махнула рукою й носком туфлі підштовхнула найближчу валізу. Вона гидко чиркнула по килимку й уперлася майже в Даринину ступню. — Я до сина приїхала. Назавжди. Матір чоловіка треба приймати з повагою. Сьогодні ж звільниш кімнату. Мені потрібен нормальний матрац, суглоби мої не залізні. Ви молоді, у вітальні поспите, нічого з вами не станеться.
Дарина повільно відкусила яблуко. Хрускіт пролунав так виразно, ніби на мить у передпокої хтось клацнув вимикачем. Вона дивилася на свекруху й відчувала, як роздратування піднімається зсередини не гарячою хвилею, а холодною, важкою пластиною. Тамара Григорівна завжди вміла говорити абсурдні речі з обличчям людини, яка оголошує остаточний закон природи. Але зараз навіть для неї це було занадто. У цій нахабності не залишалося місця ні випадковості, ні непорозумінню: свекруха приїхала не просити, а займати.
— Назавжди? — перепитала Дарина. — А ваша трикімнатна квартира з видом на парк куди поділася? Сама пішла? Разом із балконом і кухнею?
Тамара Григорівна випросталася. Її плечі розправилися так широко, що Дарина мимоволі простежила, чи не зачепить вона куртку на гачку.
— Немає більше моєї квартири, — заявила свекруха з урочистою образою. — Я її Лілечці віддала. Повністю. Щоб потім ніхто не рвав спадщину на шматки. Дівчинка в мене тонка, чутлива, їй потрібна опора. Її блог поки не годує, а жити красиво їй теж хочеться. Я мати, я доньці допомогла. А Мирон і так прилаштований. У тебе житло хороше, місця вистачає. От я зібрала найпотрібніше й приїхала. Я свій материнський обов’язок виконала, тепер ви забезпечите мені спокійну старість…
