Дарина ледь не вдавилася. Ось як, виявляється, виглядала справедливість у голові Тамари Григорівни. Лілечці — крихкому сімейному скарбу, яка до двадцяти восьми років найкраще вміла фотографуватися біля чужих красивих машин, — діставалася ціла квартира. Мирон, який ще студентом тягав коробки після занять і допомагав матері, мав вважати себе вдало влаштованим, бо одружився з жінкою з житлом.
А зверху до цієї сімейної арифметики додавалася сама Тамара Григорівна: з валізами, хворими суглобами, образами напоготові й твердим наміром лягти на найкращий матрац у квартирі, до якої вона не мала жодного стосунку.
— Ви це серйозно говорите? — Дарина викинула огризок у відро біля кухні й витерла пальці серветкою. — Ви подарували своє житло доньці, яка досі шукає заробіток у телефоні, а жити вирішили в сина у квартирі його дружини?
— Не смій так про Лілію! — свекруха задерла підборіддя, і намальовані брови поповзли вгору. — Вона не така, як ти. Вона м’яка. Вразлива.
— Судячи з вашої логіки, вразливість тепер вимірюється кількістю кімнат, — сухо відповіла Дарина.
Тамара Григорівна спробувала протиснутися вглиб квартири боком, ніби суперечку вже було закінчено. Дарина зсунулася на пів кроку й знову опинилася між нею та коридором. У цей момент вона сама собі нагадувала не людину, а зачинені двері.
— Я не до тебе прийшла, — процідила свекруха. — Я до сина. Рідна мати має право на сина.
— Син тут живе, — сказала Дарина. — А квартира моя. Спальня моя, ліжко моє, матрац теж мій. У мою кімнату ви пройдете тільки після того, як я сама вас туди запрошу. А я, як бачите, не поспішаю.
— Безсоромна! — Тамара Григорівна кинула ручку сумки й звично притисла долоню до грудей. — Я йому життя дала!
— Лілії ви дали квартиру, — відрізала Дарина. — А нам привезли валізи, претензії й список умов. Непоганий розподіл, нічого не скажеш. Усередині в Дарини вже не кипіло — навпаки, усе стало майже крижаним, ясним і дуже твердим.
Валізи стояли в передпокої, займаючи половину проходу й ніби вже розраховуючи залишитися в кожному кутку. Тамара Григорівна дихала важко, з тим особливим надривом, який зазвичай мав викликати метушню й почуття провини. Але Дарина не метушилася. Вона тільки сильніше стиснула зім’яту серветку.
— Нічого не розпаковуємо, — сказала вона. — Дочекаємося Мирона.
Із-за дзеркальної шафи саме виплив величезний рудий кіт Мурчик. Він зупинився біля сумки на коліщатках, ретельно обнюхав її бік, скривив носа й голосно чхнув, ніби виніс остаточний вирок.
— Приберіть цього звіра! — верескнула Тамара Григорівна. — У мене від шерсті біда. На балкон його.
— Мурчик залишиться там, де йому зручно, — м’яко сказала Дарина.
Кіт, ніби підтримуючи господиню, ліниво потягнувся й узявся точити кігті об жорсткий кут свекрушиної валізи. По тканині пішли світлі смуги. Дарина подивилася на них і вперше за вечір ледь не усміхнулася.
— А балкон у нас зайнятий фіалками й старими лижами, — додала вона. — Хоча визнаю, зі вільних місць для раптового переїзду він поки що найвідповідніший…
