Удома пахло трав’яним настоєм і її парфумами. Раніше цей запах означав для мене спокій, тепер він застряг у горлі, як дим. Мар’яна вийшла в передпокій із глянцевим каталогом меблів для дитячої. Обличчя в неї світилося, очі блищали від радісного хвилювання.
— Данило, подивися, які ліжечка, — сказала вона, піднімаючи каталог. — Я весь день вибирала.
Я змусив себе усміхнутися й обійняти її. Пальці лягли на знайомі плечі, а всередині все стиснулося від огиди й крижаної безпорадності. За вечерею вона розповідала про світлі шпалери, дерев’яне ліжечко, м’який килим, по якому наша майбутня дитина повзатиме. Потім накрила мою долоню своєю і тихо сказала:
— Ми стільки років чекали. Тепер головне — не злякатися, правда?
Шматок їжі застряг у мене в горлі. Перед очима стояли бланки з печатками і слова Богдана про неможливість. Я кивав, відповідав коротко, ніби просто втомився після важкого дня, і не дивився дружині просто в очі. Боявся, що вона побачить там не щастя, а пожежу.
Вона сприймала мою стриманість за втому і лагідно метушилася довкола. Підкладала салат, питала, чи не надто міцний чай, розповідала, що майбутнім батькам корисно розмовляти з дитиною ще до народження. Кожна така фраза дряпала, але я тримав обличчя. Я бачив її руки — ті самі руки, які вранці поправляли мій комір, — і думав, як спокійно вони тепер розкладають переді мною чужу брехню, наче чисті прибори до вечері. У цій побутовій природності було щось страшніше за відкритий скандал.
Наступного дня випробування продовжилося. Мар’яна вмовила мене поїхати до торгового центру. Вона ходила між рядами дитячих речей, торкалася крихітних пінеток, прикладала до грудей маленькі боді, змушувала мене катати візочки по гладкій підлозі, перевіряючи амортизацію. Збоку ми, мабуть, виглядали пізньою щасливою парою, яка нарешті отримала подарунок долі. Я ж почувався актором, якого змусили грати в чужій п’єсі, де кожна репліка принижує…
