Особливо важко стало біля вітрини з маленькими шапочками. Мар’яна вибрала одну — м’яку, світлу, майже невагому — поклала на долоню і раптом подивилася на мене з такою ніжністю, що я на секунду майже засумнівався у власному знанні. Так майстерно вона володіла обличчям, голосом, паузою. Але варто було згадати кабінет Богдана, і сумнів змінювався холодним соромом за слабкість. Я зрозумів: людина, яка надто довго жила мрією, небезпечно легко стає бранцем того, хто вміє цю мрію зображати.
Пізньої ночі я пішов зі спальні до кабінету на першому поверсі. За вікном шуміли сосни, вітер гнав небом рвані чорні хмари, у кімнаті розмірено цокав підлоговий годинник. Я сів у крісло, стиснув скроні руками і вперше визнав, що не витримую. Залізна дисципліна, якою я пишався на переговорах, дала тріщину. Жити під одним дахом із жінкою, яка щохвилини перетворює мою мрію на декорацію для обману, виявилося понад людські сили.
Увечері, коли Мар’яна увійшла до вітальні з чашкою чаю, терпіння обірвалося. Я підійшов до дверей, повернув ключ і промовив так рівно, що сам злякався власного голосу:
— Сядь, Мар’яно. Нам треба поговорити без гри.
Вона моргнула, на обличчі майнула настороженість, але звична м’якість майже одразу повернулася. Я дістав із папки медичні бланки й поклав їх на журнальний столик.
Папір ліг на скло майже беззвучно, але мені здалося, ніби на стіл упали камені. Мар’яна не одразу простягнула руку. Спершу подивилася на мене, перевіряючи, чи можна відвести розмову у звичний бік: втома, нерви, тиск, зайві підозри. Я бачив, як напружився тонкий м’яз біля її скроні. За роки шлюбу я вивчив це обличчя до найменших рухів і вперше зрозумів, що раніше сам не хотів читати багато з цих знаків.
— Це мої аналізи, — сказав я. — Свіжі. Офіційні. Я повністю і необоротно безплідний. Твоя дитина фізично не може бути моєю. Зараз ти назвеш мені ім’я її батька…
