У вітальні стало так тихо, що за стіною було чути клацання опалення. Мар’яна дивилася на папери, і я бачив, як її обличчя поступово втрачає колір. Кілька секунд вона не рухалася, ніби всередині неї з шаленою швидкістю перебиралися варіанти порятунку. Казка про диво розсипалася під вагою двох аркушів, але здаватися вона не збиралася.
Я очікував крику, заперечення, звинувачень у недовірі, спроби послатися на помилку лабораторії. Але вона мовчала надто довго. Це мовчання сказало більше за будь-які слова. У ньому не було потрясіння невинної людини. У ньому працював розум, заскочений зненацька. Мар’яна опустила очі, потім знову підвела їх на мене, і я побачив, як швидко на її обличчі народжується нова роль. Не дружина, не майбутня мати, не жінка, ошукана обставинами, а акторка, змушена міняти маску просто на сцені.
Раптом вона впала переді мною на коліна, закрила обличчя руками і заридала так голосно, ніби це я зруйнував її життя.
— Даниле, прошу, вислухай, — говорила вона крізь схлипи. — Я винна. Я знаю. Це була помилка, страшна, п’яна, випадкова. Я щодня себе ненавиділа.
Колись цей вигляд зламав би мене. Я підняв би її, пригорнув до себе, став би шукати виправдання, бо надто боявся нової втрати. Але тепер жалість не ворухнулася. Переді мною стояла не нещасна жінка, а людина, яка тиждень змушувала мене гладити чужу брехню по животу.
Мар’яна вчепилася в край моєї куртки, підвела мокре від сліз обличчя і заговорила швидше:
— Це сталося на тому заміському корпоративі. Я погано себе пам’ятаю, випила більше, ніж треба. Юрій… він скористався цим. Він давно, мабуть, щось до мене відчував, але мовчав через тебе. А тоді все зірвалося.
Ім’я Юрія вдарило сильніше за діагноз. Я навіть не одразу зрозумів зміст фрази. Мій партнер, інститутський брат, людина, з якою ми ділили останні гроші, спали по три години, витягали фірму з провалів, сидів за нашим столом, їв її супи, сміявся разом зі мною. І вона стверджувала, що саме він.
Мар’яна продовжувала, притискаючись чолом до моїх колін:
— Я мовчала, бо боялася знищити вас обох. Тебе, вашу дружбу, компанію. Він винен, Даниле. Я не хотіла, щоб ти страждав. Я стала жертвою його слабкості.
Вона говорила саме ті слова, які мали влучити в ціль. Не просто зрада, а удар друга. Не її свідомий вибір, а чужа підлість. Не руйнування сім’ї, а спроба «вберегти» мене. В іншій ситуації я, можливо, почув би фальш у надто зручній конструкції, але тоді біль бив по найчутливіших місцях. Мар’яна знала, що Юрій для мене не стороння людина, а частина життя, і тому її версія миттєво перетворила мою образу на сліпу лють.
Гнів піднявся так різко, що в очах потемніло. Я перестав чути її схлипи. У голові залишилося тільки ім’я Юрія, що повторювалося з кожним ударом крові. Я грубо вивільнився, схопив ключі від машини і пішов до виходу.
— Я їду до нього, — кинув я через плече. — Нехай молиться, щоб у мене вистачило розуму не добити його на місці.
Зовні лив холодний дощ. Сорочка миттєво промокла, але мені було байдуже. Машина зірвалася з місця по мокрому гравію, а я тиснув на газ, майже не відчуваючи дороги. У голові спалахували уривки минулого: Юрій, який сміється на студентській кухні; Юрій, що спить на рулонах креслень після нічного авралу; Юрій, який одного разу віддав мені останні гроші, щоб закрити зарплату бригаді. Ці спогади не пом’якшували люті, а робили її важчою. Чим більше було довіри, тим чудовиськнішим здавався удар. У ту мить я був певен, що мчу до зрадника…
