До будинку Юрія я доїхав менш ніж за пів години. Двірники ледве справлялися зі щільними струменями води, фари вихоплювали з темряви мокрий асфальт і чорні стовбури дерев. Цей будинок ми колись будували майже разом: вибирали брус, сперечалися про покрівлю, раділи кожній вдалій деталі. Тепер усе це виглядало знущанням. Я кинув машину біля воріт, навіть не зачинивши дверцята, і майже бігом піднявся на ґанок.
Я гатив у двері кулаком, доки за ними не почулися швидкі кроки. Юрій відчинив у домашньому одязі, з кухлем чаю в руці. Він виглядав сонним, розгубленим, звичайним. Побачивши моє обличчя і промоклий одяг, відступив назад.
— Данило? Що з тобою? Заходь, ти ж увесь мокрий.
Я штовхнув його в груди й увірвався до передпокою. Повітря не вистачало, ніби я піднявся пішки на високий поверх.
— Як ти міг? — викрикнув я йому в обличчя. — Стільки років поруч, одна фірма, одне життя на двох! І ти тягнеш мою дружину в ліжко на корпоративі?
Юрій зблід так різко, що в нього окреслилися зморшки біля губ. Кухоль вислизнув із руки, глухо вдарився об килим, темний чай розповзся по світлому ворсу. Він не кинувся заперечувати. Не закричав, не вдарив у відповідь, не сказав, що Мар’яна бреше. Він лише опустив голову і хрипко промовив:
— Данило, клянуся, я не пам’ятаю тієї ночі. Майже нічого не пам’ятаю.
Ці слова добили мене. Не пам’ятає — значить, сам факт не заперечує. Значить, вони справді були разом. Значить, дружба, на яку я спирався стільки років, виявилася порожньою оболонкою…
