Я не захотів побачити, що в його страху було не лицемірство, а жах людини, якій самій нема на що спертися. Мені потрібен був винний — живий, конкретний, той, що стоїть переді мною, — щоб спрямувати на нього весь біль. Інакше цей біль розірвав би мене зсередини. Юрій стояв із мокрими від розгубленості очима, а я вже виніс йому вирок. Сліпа чоловіча гордість виявилася швидшою за розум, швидшою за дружбу, швидшою за все, що ми будували майже все доросле життя.
Юрій схопив мене за рукав.
— Послухай. На банкеті зі мною було щось дивне. Я ніби провалився. Не просто випив, розумієш? Голова вимикалася, тіло не слухалося. Я не можу сказати, що вона бреше, але й довести зворотне не можу. Я сам божеволію.
Я вже не слухав. Усі доводи звучали жалюгідно, як спроба сховатися за туманом. Переді мною стояла людина, якій я довіряв більше, ніж собі, а я бачив лише зрадника. Удар вийшов жорстким і точним. Юрій упав на паркет, перекинувши вішалку з куртками. На розбитій губі виступила кров.
— Між нами все, — сказав я зверху вниз. — Дружби немає. Бізнесу немає. В офіс ти більше не зайдеш.
Я вийшов під дощ, грюкнув дверима і сів у машину, відчуваючи замість полегшення чорну, в’язку порожнечу. Кулак нило, шкіра на кісточках саднила, і цей біль був єдиним доказом, що я ще перебуваю в реальності. Я думав, удар принесе хоча б коротке задоволення, але разом із ним прийшла лише гидка тяжкість. Навіть лють не змогла заповнити діру, що залишилася там, де ще вранці стояла дружба. Дві головні опори мого життя впали одна за одною…
