Наступні два дні я майже не виходив із домашнього кабінету. Спочатку хотів викинути звідти все, до чого торкалася Мар’яна, але невдовзі зрозумів: її слід у цьому домі був усюди. На розставлених папках, на пледі біля крісла, на чашках, на звичці залишати олівець біля телефону. Я зачинив двері й працював серед цього чужого затишку, як в обложеній фортеці.
Коли перша гаряча лють почала остигати, на її місце прийшов сухий розрахунок. Треба було зрозуміти, як юридично і фінансово розірвати зв’язок із дружиною, як вивести Юрія з компанії і при цьому не обвалити «Вершина-Буд». На фірмі трималися великі підряди, зобов’язання перед робітниками, договори з постачальниками і репутація, яку ми будували роками. Я сидів над паперами, але рядки стрибали перед очима.
Я відкривав таблиці, виписував частки, дивився статутні документи, але щоразу натрапляв не на цифри, а на людські обличчя: бригадири, майстри, бухгалтери, водії, люди, для яких наша фірма була не абстрактним активом, а зарплатою, кредитами, сім’ями, спокійним завтра. Зруйнувати все одним імпульсивним рішенням було б так само безвідповідально, як зірвати несучу стіну, не перевіривши перекриття. Навіть у стані особистого краху я розумів, що не маю права перетворити свій біль на катастрофу для сотень людей.
Мар’яна крутилася біля дверей, як винна тінь. То приносила чай, то питала, чи не потрібна аптечка, то тихо стукала і шепотіла:
— Данило, ми можемо пройти через це. Я винна, але я люблю тебе. Юрія треба викреслити. Наш дім ще можна врятувати.
Очі в неї були опухлі, голос надломлений, обличчя змарніле. У своїй пораненій гордості я майже повірив, що переді мною жінка, яка вчинила страшну помилку і тепер щиро кається. Мені хотілося хоч якоїсь версії, де вона не чудовисько, а слабка людина, що потрапила в брудну ситуацію.
У середу ближче до вечора зателефонувала Віра. Її голос відрізнявся від того, яким вона говорила під час першої зустрічі: жорсткий, зібраний, без найменшої м’якості.
— Даниле Романовичу, мої люди за дві доби знайшли матеріал, який ви повинні почути особисто.
Я втомлено сказав, що все вже зрозумів. Що Мар’яна зізналася, Юрій фактично не заперечував, а далі мені потрібні лише документи для суду.
— Ви нічого не зрозуміли, — відрізала Віра. — І зробили саме те, чого від вас чекали. Приїжджайте в агентство. Протягом години.
Я хотів обуритися, але в її тоні було щось таке, що не залишало місця для суперечки. Уже за годину я знову сидів у стерильно акуратному кабінеті «Контуру». На столі не було ні фотографій стеження, ні товстих папок. Лише ноутбук, навушники і спокійне обличчя Віри.
— Надіньте, — сказала вона. — Запис зроблено сьогодні вдень у заміському будинку Романа, рідного брата вашої дружини.
Ім’я Романа змусило мене насторожитися. Я взяв навушники. Спочатку в них почувся шерех, потім тріск, а далі — сміх Мар’яни. Не той домашній і теплий, до якого я звик за вісімнадцять років, а злий, тріумфальний, чужий.
— Кліме, твій план «Б» спрацював ідеально, — говорила вона. — Данило розмазав Юрія, влаштував бійку просто в нього вдома і викинув із життя. Він повірив в історію про насильство і Юрія. Скоро цей бідний дурень залишиться без усього, а ми заберемо фірму.
Запис обірвався. Я зняв навушники повільно, ніби після удару. І разом із жахом прийшла дивна ясність. Юрія підставили так само, як мене. Нас зіштовхнули лобами, щоб моїми руками прибрати головний технічний мозок компанії. Усе було продумано до дрібниць: лікарський діагноз мав штовхнути мене до допиту, Мар’янина легенда — спрямувати лють на друга, його розгубленість — підтвердити провину. Вони знали, як я реагую на зраду, знали мою біографію, мій страх втратити сім’ю і мою безумовну віру в чоловічу дружбу. У ту мить гнів перестав бути пожежею і перетворився на холодний інструмент…
