З агентства я вийшов іншою людиною. Небо над містом висіло низько, повітря пахло мокрим асфальтом, але в голові вперше за кілька днів з’явився порядок. Найважче треба було виправити одразу — ту несправедливість, яку я вчинив у домі Юрія. Я сів за кермо і поїхав до нього, відчуваючи, як провина стає важчою з кожним кілометром.
Цього разу я не гатив у двері. Натиснув дзвінок і чекав. Довго. Нарешті стулка прочинилася. Юрій стояв на порозі згорбившись, тримаючись рукою за косяк. Під оком розпливався темний синець, губа розпухла. У погляді була втома людини, яка готується отримати новий удар.
— Пробач, — сказав я одразу. — Якщо зможеш. Я прийшов не сваритися. Нам треба поговорити.
Ці слова далися важче за будь-яке ділове визнання. Я звик відповідати за помилки в проєктах, виправляти зірвані строки, платити неустойки, але тут ішлося не про гроші. Я вдарив людину, яка сама була жертвою, і збирався знищити її ім’я. Юрій дивився насторожено, не вірячи, що нічний візит може початися з вибачення. Я розумів: одного «пробач» замало. Попереду доведеться довести ділом, що я повернувся не зі слабкості, а з правди.
Він відступив, усе ще не розуміючи. Ми пройшли на кухню. На столі стояв інший, уже остиглий кухоль. Я поклав телефон на клейонку і ввімкнув запис. Сміх Мар’яни, слова про план «Б», про «бідного дурня», про те, що ми обидва зіграли їхню сцену. У міру того як лунав її голос, обличчя Юрія змінювалося: недовіра, шок, потім таке полегшення, що в нього затремтіли плечі.
Він закрив обличчя долонею і довго мовчав.
— Ти навіть не уявляєш, — видихнув він нарешті, — що ти зараз зробив. Я ці дні думав, що справді став мерзотником. Що вчинив щось непоправне і не пам’ятаю. Я боявся дивитися в дзеркало.
Потім він розповів усе, що зберегла пам’ять про корпоратив. Мар’яна весь вечір трималася поруч, була особливо лагідною, приносила йому солодкий коктейль, запевняла, що це рідкісний напій, який вона сама вибрала. Після кількох ковтків у нього попливло перед очима. Це було не звичайне сп’яніння: думки в’язли, тіло ставало ватяним, голос ніби йшов кудись убік. Далі — провал. Вранці він отямився в чужому номері, роздягнений, поруч із Мар’яною. Вона одразу влаштувала істерику, звинувачувала його, казала, що якщо Данило дізнається, то не переживе, погрожувала офіційною заявою і вимагала мовчання.
Юрій зізнався, що намагався відновити хоч якусь послідовність: коридор готелю, музику з банкетної зали, чийсь сміх, запах солодкого алкоголю. Але все розпадалося на каламутні плями. Мар’яна не давала йому часу отямитися. Плакала, кричала, прикривалася простирадлом, називала його чудовиськом і повторювала, що однією заявою знищить і його, і мене, і компанію. Він був так розчавлений соромом і страхом, що прийняв її версію майже без спротиву. Тепер я слухав його і розумів, наскільки точно вони розрахували стан людини, яка прокинулася без пам’яті поруч із чужою дружиною.
Юрій говорив тихо, не намагаючись себе прикрасити. У кожній фразі чувся сором людини, яку змусили повірити в чужу версію власної провини. Я слухав і відчував, як злість на нього перетворюється на глибоку, болісну провину перед братом, якого я зрадив першим.
Ми просиділи на кухні до сірого передсвітанкового світла. Треба було не просто помиритися. Треба було змусити Мар’яну і її невидимого Клима повірити, що їхній план удався. Юрій першим вимовив те, що вже крутилося в мене в голові:
— Ми повинні грати далі. Нехай думають, що я знищений, а ти осліп від люті.
Я міцно потис йому руку.
— Завтра в офісі влаштуємо таку сцену, що Мар’яна буде певна: ми остаточно розірвали одне одного…
