Наступного ранку я приїхав до головного офісу компанії «Вершина-Буд» рівно о дев’ятій. Усередині все дзвеніло від напруження, але зовні я тримався як людина на межі. Співробітники вже відчували недобре: секретарі говорили пошепки, бухгалтери визирали з-за перегородок, охорона біля входу стояла надто рівно. Мар’яна, як я і очікував, була в приймальні. Вона привезла «важливі договори на підпис», хоча насправді їй треба було побачити наслідки власної роботи.
Коли Юрій увійшов до холу, я різко рушив йому назустріч. Обличчя довелося скривити люттю, яку я надто добре пам’ятав.
— Ти звільнений, — викрикнув я так, щоб чув увесь поверх. — За махінації, за зраду і за те, що посмів перейти всі людські й ділові межі. У моїй компанії тобі більше місця немає!
Люди завмерли. Юрій зіграв бездоганно: опустив плечі, зблід, розгублено кліпнув розбитим оком і не вимовив жодного слова на захист. Я повернувся до начальника охорони.
— Заблокувати його перепустки. На об’єкти не пускати. Негайно вивести.
Начальник охорони на секунду розгубився. Він знав Юрія майже стільки ж, скільки і я, не раз бачив, як той ночував на об’єктах і витягував найскладніші ситуації. Але наказ пролунав при всіх, і сумніватися було не можна. У коридорі хтось тихо ахнув, хтось відвернувся, щоб не зустрічатися поглядом із людиною, яку ще вчора називали незамінною. Ця сцена давалася нам обом важко. Кожен крок Юрія до виходу бив по старій дружбі, але саме так вороги мали побачити обвал, якого домагалися.
Краєм ока я побачив Мар’яну. Вона стояла біля панорамного вікна зі шкіряною папкою в руках. На частку секунди її обличчя здригнулося, і крізь маску співчутливої дружини прорізався хижий радісний блиск. Потім вона тут же підійшла до мене, поклала долоню на плече і прошепотіла:
— Данило, тримайся. Ти правильно зробив.
Юрій тим часом зібрав у коробку робочу чашку, пару лінійок, старе фото і вийшов під поглядами людей, які ще вчора вважали його опорою фірми. Після цього він зник із поля зору всіх контрагентів. Перестав відповідати майстрам, виконробам, постачальникам. Завісив вікна в будинку і створив видимість запою та важкої депресії. Вороги мали впевнитися: технічний мозок компанії знищено, дружбу розірвано, Данило залишився сам, осліплений болем.
А Віра продовжувала працювати. Поки офіс обговорював гучне звільнення, її люди перевіряли дзвінки, зустрічі, поїздки, банківські сліди і ті дрібні невідповідності, на які звичайна людина не звертає уваги. Я вперше побачив, як влаштована справжня прихована робота: без гучних обіцянок, без ефектних переслідувань, лише терпіння і увага до деталей. Через чотири дні Віра призначила зустріч не в агентстві, а на порожньому паркуванні біля старого річкового порту. Вітер ганяв сміття потрісканим асфальтом, ліхтарі блимали, довкола не було ні душі. Вона простягнула мені щільний конверт.
— Подивіться на діяльність вашого шурина, — сказала Віра. — Роман виявився не просто слабким родичем із поганими звичками. Він частина схеми.
У конверті лежали звіти спостереження, виписки з рахунків, відомості про фірми-прокладки. Роман, молодший брат Мар’яни, якого я роками витягував із дрібних боргів і неприємностей, виявився ігроманом із величезними зобов’язаннями. Нещодавно на підставних осіб він оформив три компанії, через які в наші об’єкти почали заводитися фіктивні субпідряди на чудовиськні суми. У звітах були дати, номери рахунків, скани договорів і короткі пояснення аналітиків Віри. Сухі рядки виглядали страшніше за будь-які зізнання, бо в них не було емоцій — лише механіка грабунку. І раптом усе стало на свої місця: вечори, коли Мар’яна приносила мені чай у кабінет і підкладала серед звичайних папок договори «на підпис». Я підписував, довіряючи їй без перевірки, і власними руками відчиняв ворота для виведення коштів…
