Ми з Юрієм розуміли: чекати не можна. Кожен день зволікання міг коштувати компанії «Вершина-Буд» рахунків, об’єктів, репутації і зарплат людей. Співробітники Віри кілька діб стежили за Романом, вивчали його маршрути, звички, місця зустрічей. Ідеальний момент настав у п’ятницю ввечері. Він приїхав до свого заміського котеджу, купленого, як тепер було ясно, на гроші, витягнуті з чужих кишень, і явно розраховував провести вихідні спокійно.
Ми під’їхали до будинку вже після настання темряви. У селищі було тихо, сосни шелестіли за парканами, з вікон його будинку лилося м’яке жовте світло. Юрій сидів поруч зі мною, і залишки синця під оком у напівтемряві виглядали ще жорсткіше. План ми не обговорювали — все було вирішено заздалегідь.
Двері виявилися незамкненими. Роман почувався в цілковитій безпеці. Ми увійшли до яскраво освітленого передпокою саме в той момент, коли він наливав собі коньяк. Побачивши нас разом, він завмер. Пляшка здригнулася в руці, кілька темних крапель упали на барну стійку.
У будинку було надто затишно для людини, яка нібито роками не могла вибратися з боргів: дорогі світильники, м’який килим, нова техніка, на кріслі недбало лежав кашеміровий плед. Раніше я не ставив запитань, списуючи все на випадкові заробітки і допомогу друзів. Тепер кожна річ здавалася купленою шматком нашої фірми. Роман стояв серед цього показного достатку з пляшкою в руці, і на його обличчі вперше проступила справжня ціна чужої щедрості.
— Данило? Юрію? — вичавив він, намагаючись усміхнутися. — Ви… разом? Я думав, ви остаточно посварилися.
Я пройшов до вітальні й поклав на стіл папку з матеріалами.
— Сідай, Романе. Подивися, скільки коштує твоя вірність сім’ї і скільки боргів ти вирішив закрити за мій рахунок.
Юрій мовчки підсунув до нього роздруківки банківських переказів, схеми трьох підставних фірм, фіктивні договори, номери рахунків. Роман опустився в крісло, і його очі забігали по рядках. Лиск сходив із нього просто на очах.
— У тебе два варіанти, — сказав я. — Або зараз говориш правду під запис: хто керує схемою, як ви збиралися виводити гроші і навіщо знадобилася підстава Юрія. Або за пів години сюди приїжджають правоохоронці, і ці папери стають початком твого строку за велике шахрайство.
Реальна перспектива в’язниці зламала його швидше, ніж я очікував. Роман зблід, нижня щелепа затремтіла, на лобі виступили краплі поту. Він схопився за голову, ніби намагався втримати життя, що розвалювалося.
— Не треба офіційної заяви, — прошепотів він. — Даниле, прошу. Мене притиснули. У мене були борги. Я все скажу.
Я ввімкнув диктофон на телефоні. Жалість не піднялася. Переді мною сидів не розгублений родич, а людина, яка заради власних боргів допомагала розоряти мою фірму і ламати чужі життя. При цьому було видно, що головним лиходієм він себе не вважає. Роман чіплявся за образ жертви обставин, повторював про борги, погрози, відсутність вибору. Але вибір у нього був того дня, коли він уперше погодився поставити підпис під липовою компанією. Усе інше стало продовженням боягузтва. Роман ковтав повітря, розмазував сльози по обличчю і почав здавати їх усіх…
