Відмова прозвучала різкіше, ніж Микола збирався. Він майже вигукнув, що їм час, що вдома надто багато роботи й заходити вони не будуть. Усмішка Степана згасла, Марина відступила, а Софія перелякано прибрала руку й сховалася за матір. Гром повернув голову до господаря, не розуміючи раптової зміни.
Не дивлячись сусідам у вічі, Микола попрощався й смикнув повідець. Пес слухняно пішов поруч, кілька разів озирнувшись на дівчинку. Зворотний шлях чоловік подолав майже бігом. Йому здавалося, що вслід дивляться з осудом, хоча Степан і Марина не промовили ні слова.
У себе на подвір’ї Микола грюкнув хвірткою й притулився до неї спиною. Серце калатало так, ніби він щойно рятувався від справжньої погоні. Гром сів поруч і ткнувся носом в опущену долоню. У його погляді не було докору — лише терпляче чекання.
Сором виявився важчим за страх. Сусіди не вимагали зізнань, не розпитували про пожежу й не намагалися зайти до його дому. Вони лише запропонували чаю. Микола вперше ясно побачив: самотність давно перестала бути тимчасовим сховком. Вона перетворилася на клітку, яку він щодня зміцнював власними руками.
Найбільше його мучив вираз на обличчі Софії. Дівчинка вирішила, що зробила щось не так, хоча різкість призначалася не їй. Микола звик вважати своє відлюдництво особистою справою, яка нікого не зачіпає. Тепер побачив, як його страх ранить зовсім сторонніх людей. Визнати це було неприємно, зате вперше з’явилося бажання не просто сховатися від сорому, а виправити скоєне.
Гром пережив голод, холод і людську жорстокість, але все одно дозволив дитині доторкнутися до себе. Микола ж чіплявся за давню трагедію й відштовхував тих, хто прийшов без лихого наміру. Він опустився навпочіпки, обійняв собаку й тихо зізнався, що вчинив боягузливо.
Увечері пес кілька разів підходив до дверей, ніби чекав продовження прогулянки. Микола не наважився вийти. Він приготував вечерю, довго сидів біля печі й подумки повертався до облич Степана, Марини та Софії. Особливо до тієї миті, коли дівчинка без страху гладила Грома, а той спокійно заплющив очі.
У пам’яті звучала й власна груба відповідь. Микола намагався уявити, як міг би сказати інакше: подякувати, чесно зізнатися, що поки не готовий, домовитися про іншу зустріч. Жоден із цих варіантів не вимагав відкривати минуле. Він сам перетворив запрошення на допит, якого ніхто не збирався влаштовувати, і це розуміння позбавляло звичних виправдань.
Чоловік пообіцяв собі, що при наступній зустрічі вибачиться. Можливо, навіть прийме запрошення. Ця думка лякала, але вже не здавалася неможливою. Уперше за роки за межами воріт існували не безликі чужі люди, а конкретна родина, яка знала його ім’я.
Микола не припускав, що наступна зустріч станеться набагато раніше й не залишить часу ні для підготовлених слів, ні для обережних рішень. Уже вранці над лісом зависла важка тиша, що віщувала біду…
