Небо стало свинцевим, птахи зникли, а повітря нерухомо застигло між деревами. До полудня вітер повернувся одним нищівним ударом. Він ламав гілки, здіймав снігові вихори й за кілька хвилин стер дорогу, подвір’я та всі знайомі орієнтири. Почалася найсильніша хуртовина за багато років.
Микола зачинив віконниці, перевірив засуви й приніс до печі запас дров. Будинок витримував натиск, хоча стіни жалібно поскрипували. Зовні видимість упала майже до нуля. Будь-хто, хто опинився б у лісі, втратив би напрямок за лічені хвилини.
Він наповнив відро водою, зарядив ліхтарі й розклав біля дверей запасний одяг — звички рятувальника збереглися навіть після служби. Щопів години Микола перевіряв тягу в димарі й дивився, чи не забиває сніг вихід. Підготовка зазвичай заспокоювала, але тепер у ній відчувалося занепокоєння, причини якого він не розумів. Гром ходив за ним по п’ятах і постійно прислухався до вхідних дверей.
Усередині було тепло, але Микола не знаходив собі місця. Учорашня зустріч не відпускала. Він згадував відкрите обличчя Степана, м’який голос Марини й відсмикнуту від Грома дитячу руку. Чоловік збирався вибачитися, а тепер навіть не знав, коли дорога знову стане прохідною.
Гром теж поводився незвично. Він переходив від вікна до дверей, принюхувався до щілин і час від часу глухо гарчав. Микола кілька разів кликав його до вогню, але пес не лягав. Він стояв, напружено дослухаючись до того, чого людина не могла розрізнити за ревом стихії.
Під час особливо сильних поривів пес піднімав морду й прислухався, ніби серед безперервного гулу з’являвся інший звук. Шерсть на загривку то ставала дибки, то опускалася. Микола перевірив двір крізь вузьку щілину між віконницями, але побачив лише сніг, що нісся горизонтально. Неспокій Грома передавався йому, хоча явної причини, як і раніше, не було.
Близько п’ятої вечора надворі стало зовсім темно. Микола підвівся, щоб підкинути поліно, і тоді почув ритмічні удари. Хтось гатив у двері. Гром зірвався з місця й залився тривожним гавкотом.
Жодна людина не мала б бути на вулиці в таку погоду. Микола кинувся в сіни, відсунув важкий засув і потягнув двері на себе. До приміщення вдерся крижаний вихор. На порозі стояла постать, укрита снігом з голови до ніг.
Микола схопив незнайомця за плечі й силоміць втягнув усередину. Це був Степан. Його одяг перетворився на крижаний панцир, обличчя почервоніло від морозу, а в очах застиг такий жах, що запитання завмерло на губах. Щойно двері зачинилися, сусід упав на коліна.
Степан вчепився в рукав Миколи обома руками. Він намагався говорити, але тремтіння ламало слова. Лише з третьої спроби чоловік зумів вимовити ім’я доньки. Софія зникла…
