Незадовго до хуртовини з дому вискочив кіт. Софія побігла слідом, сподіваючись швидко повернути його, і зникла між деревами. Батьки помітили зникнення майже відразу. Степан і Марина кинулися на пошуки, але вітер посилювався щохвилини, а сліди зникали просто в них на очах.
Вони кликали доньку до хрипоти, перевіряли знайомі стежки й найближчі яри. Нічого. Марина лишилася біля дому — раптом дівчинка повернеться сама. Степан пішов до Миколи, бо більше звернутися було ні до кого. Він дістався майже навпомацки й тепер ледве тримався на ногах.
Рукавиці Степана промокли й укрилися кригою, на віях висів сніг, пальці погано згиналися. Микола посадив його ближче до вогню й зняв зледенілий верхній одяг, поки той продовжував безладно повторювати маршрут пошуків. Із окремих фраз стало ясно: батьки кілька разів проходили краєм лісу, але хуртовина щоразу змушувала повертатися до дому, щоб не загубитися самим.
Сусід плакав, не приховуючи сліз. Він повторював, що шестирічна Софія сама, їй страшно і без укриття вона швидко замерзне. Кожна фраза била Миколу сильніше за попередню. Перед очима постав рожевий комбінезон на білій стежці й маленька долоня на шиї Грома.
Степан намагався пригадати кожну дрібницю: в який бік метнувся кіт, де донька востаннє озвалася, які місця вона знала після сімейних прогулянок. Від хвилювання відомості плуталися. Микола ставив короткі запитання й відділяв корисне від здогадів. Софія могла рухатися до стежки біля перевалу, до низького яру або до ділянки з поваленими деревами, де діти іноді ховалися від вітру. Ці три напрямки стали єдиною основою пошуку.
У пам’яті спалахнув інший виклик: люди за стіною, вогонь, обвалення й неможливість повернутися всередину. Кілька секунд Микола знову відчував колишнє заціпеніння. Стара провина переконувала, що він не впорається й тепер, що ще одне життя буде втрачено в нього на очах.
Гром різко загавкав і вдарив лапою по дверях. Пес більше не гарчав на гостя. Він переводив погляд зі Степана на господаря й знову дряпав дошки, ніби вимагав діяти. Цей звук зруйнував заціпеніння.
Микола наказав сусідові поки лишатися біля печі. Степан спробував підвестися, але ноги підкосилися. У лісі від нього зараз не було б користі: ще одну людину, що замерзає, довелося б рятувати разом із дитиною. Якщо сили повернуться, він має йти лише по їхніх свіжих слідах назад додому й чекати там разом із Мариною. Микола говорив коротко й упевнено — голосом, яким колись віддавав команди перед входом у палаючу будівлю.
Він відчинив шафу й почав одягатися. Два теплі шари під непродувну куртку, щільні штани, високі чоботи, шапка й маска для обличчя. На пояс причепив моток міцної мотузки, узяв налобний ліхтар і довгу палицю для перевірки глибини заметів.
Найміцніший повідець Микола пристебнув до нашийника Грома. Потім опустився перед собакою, назвав ім’я Софії й сказав, що дівчинку треба знайти. Пес коротко гавкнув, уперся лапами в підлогу й усім корпусом потягнувся до виходу. Коли засув почав рухатися, Степан підвів заплакане обличчя. Микола пообіцяв повернути дитину, хоча ще не знав, чи можливо виконати цю обіцянку…
