Двері розчинилися насилу. Вітер ударив так, що Микола ледь устояв на ногах. Людина й собака ступили в хуртовину й одразу провалилися в сніг. Ліхтар вихоплював лише щільну стіну летючих кристалів, а будинок зник із поля зору за кілька кроків.
Микола йшов попереду, прокладаючи шлях тілом і промацуючи замети палицею. Гром тримався біля ноги, хоча сніг сягав йому до грудей. Вони рухалися в напрямку дому Левченків, наскільки це можна було визначити за вітром і невиразними обрисами дерев.
Чоловік кричав ім’я Софії, робив паузу й прислухався. У відповідь приходив лише гул. Вітер забирав голос, перш ніж той досягав найближчих сосен. Навіть якби дівчинка була неподалік, почути її було б майже неможливо.
Під ногами ховалися корені, ями й повалені гілки. Микола перед кожним кроком перевіряв сніг палицею, оминав круті спуски й тримав повідець так, щоб Гром не провалився в занесену промоїну. Іноді вони знаходили захищену ділянку й на кілька секунд зупинялися, але тиша там лише підкреслювала відсутність відповіді. Потім пошуки тривали далі.
Через якийсь час Микола перестав розуміти, скільки вони йдуть. Можливо, минула година, можливо, дві. М’язи палали, дихання зривалося, одяг укрився крижаною кіркою. Зупинятися доводилося дедалі частіше, але кожна пауза дозволяла холоду пробратися глибше.
Він намагався позначати шлях мотузкою й надломленими гілками, однак сніг миттю ховав мітки. Компас допомагав тримати загальний напрямок, але не міг показати, куди звернула дівчинка. Кілька разів Гром зупинявся біля чужих звіриних слідів, потім заперечно фиркав і йшов далі. Микола перевіряв западини під деревами, кликав Софію й світив у кожну темну нішу.
Знайомий ліс перетворився на безкінечне чергування чорних стовбурів. Ні повороту, ні просвіту, ні слідів під ногами. Микола кілька разів змінював напрямок і нарешті визнав: він утратив орієнтири. Їхній власний шлях позаду вже замело.
Разом із цією думкою повернулася паніка. Якщо він заведе Грома ще далі, вони загинуть, а Софія так і лишиться сама. Стара фраза знову зазвучала всередині: не встигнеш, підведеш, не врятуєш. Микола зупинився, сперся на палицю й опустив голову.
Сніг миттю налип на плечі. Чоловік прошепотів, що знову не зможе. Тієї ж миті повідець натягнувся. Гром стояв попереду, глибоко опустивши морду в замет. Він шумно втягував повітря, фиркав і переміщався на кілька кроків убік, ніби перевіряв ледь відчутну нитку.
Потім пес підвів голову й вимогливо загавкав у білу порожнечу. Микола спитав, що він відчув. Замість відповіді Гром так різко рвонув уперед, що шкіряна петля ледь не вислизнула із закляклих пальців…
