Тепер напрямок обирав собака. Гром опускав ніс до снігу, ловив слід, втрачав його й знову знаходив трохи осторонь. Запах був майже знищений бурею, але десь серед холоду лишалися часточки дитячого одягу, дому й страху. Цього виявилося досить.
Микола перестав довіряти очам і пішов за натягнутим повідцем. Пес пробивав замети грудьми, іноді зникав у снігу майже цілком, вибирався й далі тягнув. Він не був навчений шукати людей, однак природний нюх і пам’ять про Софію вели його впевненіше за будь-яку карту.
Під час зустрічі дівчинка гладила Грома рукавицями й притискалася до його шиї. Її запах лишився в пам’яті собаки: шерсть пам’ятала дотик, ніс — суміш тканини, домашньої випічки й дитячого мила. Буря розсіяла слід у повітрі, але в захищених місцях під кущами зберігалися слабкі часточки. Пес збирав їх одну за одною, відновлюючи невидимий маршрут.
Вони змінили курс, продерлися крізь густий чагарник і обійшли кілька повалених дерев. Вітер жбурляв в обличчя колючий лід, стовбури скрипіли над головою, але колишній відчай відступив. Поки Гром рухався, Микола теж не мав права зупинятися.
Кілька разів слід обривався на відкритих галявинах. Гром кружляв, повертався до останньої точки й перевіряв кожен край, доки знову не знаходив потрібний напрямок. Микола терпляче чекав, не підганяючи. Тепер він розумів: помилка в кілька десятків метрів могла відвести їх повз дитину, а тому точність собаки була важливіша за людську швидкість.
Повідець став єдиним зв’язком із напрямком і водночас нагадуванням про те, як починалася їхня історія. Колись людина несла крихітне цуценя крізь хуртовину, притискаючи до грудей. Тепер дорослий пес вів її туди, де чиєсь серце билося так само слабо й потребувало тепла.
Гром раптом зупинився, підвів вуха й прислухався. Потім протяжно завив, звернув праворуч і потягнув із такою силою, що Микола майже побіг. Слід ставав виразнішим. Собака більше не метався з боку в бік, а йшов просто, ніби бачив ціль за сніговою стіною.
Заметілі піднялися до стегон. Кожен рух відгукувався судомою, легені боліли від морозного повітря. Микола падав, підводився й знову хапався за повідець. Попереду миготіла чорна спина Грома — єдиний живий орієнтир.
Нарешті пес різко звернув до величезної поваленої сосни. Під товстим стовбуром лишалася невелика ніша, майже повністю занесена снігом. Гром кинувся до неї, почав люто копати передніми лапами й скавуліти.
Микола впав поруч на коліна й заходився розгрібати злежану кірку руками. Спочатку траплялися лише гілки й крижані грудки. Потім у промені ліхтаря майнув крихітний шматочок яскраво-рожевої тканини…
