Утома зникла. Микола відкинув палицю, стягнув рукавиці й почав розривати сніг голими руками, не відчуваючи болю. Гром працював поруч, розкидаючи грудки лапами. Рожевої тканини ставало більше, потім показався рукав, маленька рукавичка й світле волосся.
Софія лежала під стовбуром, згорнувшись на боці. Вочевидь, вона спробувала сховатися від вітру в неглибокій ніші, але сніг поступово закрив вхід. Очі дівчинки були щільно заплющені, губи посиніли, обличчя здавалося нерухомим. Вона вже не тремтіла — холод забрав навіть цю захисну реакцію.
Микола назвав її на ім’я й обережно торкнувся щоки. Відповіді не було. Він наблизив обличчя до губ дитини й уловив слабке дихання, розділене довгими паузами. Потім знайшов пульс на шиї. Серце билося, але ледь відчутно. Часу на роздуми не лишалося.
Під стовбуром вітер був слабший, тому маленьке укриття подарувало Софії кілька додаткових хвилин. Поруч виднілися сліди її спроб поглибити нішу руками. Одна рукавичка сповзла, пальці почервоніли й заклякли. Микола повернув рукавичку на місце й подумки відзначив ознаки тяжкого переохолодження, намагаючись не дозволити страху витіснити послідовність дій.
Рухи знову стали точними, як під час рятувальних операцій. Микола звільнив дівчинку від снігу, не згинаючи різко закляклі руки й ноги. Перевірив, чи немає поруч небезпечних гілок, обережно підняв дитину й притис до себе. Софія майже нічого не важила, однак її нерухомість лякала більше за будь-яку вагу.
Він швидко оцінив шлях, яким дівчинка могла потрапити до дерева. Ланцюжок майже зниклих заглиблень тягнувся від кущів до ніші, а поруч не було слідів кота. Імовірно, втративши тварину з поля зору, Софія шукала укриття й уже не змогла повернутися. Микола не став гаяти час на подальші здогади: важливо було лише те, що вона ще дихала.
Чоловік розстебнув непродувну куртку й зняв її. Мороз миттю вчепився в светр. Микола загорнув Софію в теплий одяг, прикрив голову капюшоном і притис згорток до грудей, віддаючи власне тепло. Гром вилизував дівчинці обличчя, скавулів і намагався зазирнути під край тканини.
Микола говорив із дитиною, хоча не знав, чи чує вона. Просив не засинати глибше, обіцяв, що вони вже йдуть до батьків, нагадував про Грома. Повіки Софії не здригнулися. Лише слабке дихання доводило, що боротьба триває.
Тепер треба було вибратися назад. Сліди майже зникли, куртка лишилася на дівчинці, а обидві руки Миколи були зайняті. Повідець він обмотав навколо зап’ястка, наказав Грому триматися поруч і підвівся. Перший же порив вітру пройшов крізь вовняний светр до самої шкіри.
Чоловік зробив крок, потім другий. Позаду темніла ніша під деревом, попереду знову стояла непроникна біла стіна. Знайти Софію виявилося лише половиною порятунку. Тепер холод почав відраховувати час уже для них обох…
