Зворотна дорога перетворилася на боротьбу за кожен метр. Вітер майже стер шлях, яким вони прийшли. Гром знаходив рідкі заглиблення й запах господаря, але кілька разів зупинявся, обираючи напрямок. Микола йшов слідом, прикриваючи Софію тілом.
Спочатку холод завдавав гострого болю. Крижані голки проходили крізь светр, впивалися в плечі й спину. Потім пальці на руках почали німіти. Вони заклякли навколо згортка, і Микола вже не міг перевірити пульс, не ризикуючи випустити дитину.
Він рахував кроки десятками. Після кожного десятка змушував себе зробити ще десять. Вдих крізь тканину маски, видих, підняти ногу, витягти її зі снігу. Проста послідовність утримувала свідомість, коли думки ставали повільними й в’язкими.
Час від часу Микола нахиляв голову до згортка, намагаючись почути дихання. Куртка захищала Софію від вітру, але не дозволяла побачити обличчя. Він говорив без упину — розповідав, що Гром іде поруч, що батьки чекають біля теплої печі, що до дому лишилося небагато. Ці слова підтримували не лише дівчинку. Поки Микола формулював фрази, він зберігав здатність думати.
Софія здавалася важчою з кожною хвилиною. Микола розумів, що змінюється не вага дитини, а його власні сили. М’язи переставали слухатися, коліна тремтіли, перед очима з’являлися темні плями. Він кілька разів спотикався, але встигав розвернутися так, щоб падіння не торкнулося дівчинки.
Мокрий від поту светр швидко втрачав тепло. Крижана кірка утворилася на плечах і рукавах, маска примерзала до обличчя. Микола перестав відчувати окремі пальці, потім кисті цілком. Він перевіряв хватку не відчуттям, а поглядом, переконуючись, що тканина куртки все ще затиснута між долонями.
Хуртовина обманювала. Іноді крізь гул ніби чувся голос Степана чи плач Марини, однак услід за ним приходила лише тиша. Потім холод раптом перестав здаватися болісним. Сніг виглядав м’яким, а думка прилягти на кілька хвилин — майже розумною.
Микола знав цю ознаку. На службі йому пояснювали, що перед тяжким переохолодженням людина перестає опиратися й сприймає смертельну сонливість як полегшення. Він спробував пришвидшитися, але нога зачепилася за прихований корінь. Чоловік упав на коліна, встигнувши притиснути Софію до грудей.
Підвестися не вдалося. Він поставив одну ногу, напружився й знову опустився в сніг. Тіло ніби розірвало зв’язок із наказами. У голові з’явилася спокійна думка: можна заплющити очі лише на мить, відновити дихання, а потім іти далі.
Гром підбіг, ткнувся мордою в плече й голосно загавкав. Микола чув його ніби здалеку. Повіки опускалися, шум вітру ставав тихішим, а темне небо над деревами повільно зникало…
