Пес хапав господаря за рукав, тягнув тканину й штовхав носом в обличчя. Микола не відповідав. Тоді Гром загарчав, сильніше вчепився в плече й різко смикнув. Біль пробився крізь заціпеніння. Чоловік розплющив очі й побачив зовсім близько вишкірену морду.
Собака не нападав — він не дозволяв йому заснути. В янтарних очах не було страху, лише люта вимога підвестися. Микола прохрипів, що зрозумів, і спробував знову. Однією рукою він не міг спертися, тому переніс вагу вперед, поставив ногу й повільно випростався, не випускаючи Софію.
Гром більше не відходив ні на крок. Він ішов біля самого коліна, підставляв бік, коли господар втрачав рівновагу, і гавкав щоразу, як той сповільнювався. Голос собаки став зовнішнім ритмом: крок на гавкіт, ще крок, вдих, видих. Микола відповідав йому вголос, щоб не знепритомніти.
Кілька разів пес відбігав на довжину повідця, перевіряв напрямок і повертався. Якщо Микола відхилявся, Гром перегороджував шлях корпусом і розвертав його до ледь помітного сліду. Собака ніби взяв на себе одразу два обов’язки: вести їх додому й стежити, щоб людина не зупинилася. У кожному поштовху морди відчувалася та сама наполегливість, із якою Микола колись розтирав замерзле цуценя біля печі.
Образи пожежі зникли. Минуле не мало місця в цій дорозі. Існували лише дитина на грудях, пес поруч і наступний крок. Микола знову відчував себе рятувальником — не людиною, яка колись не встигла, а тим, хто зараз несе живу дівчинку крізь холод.
Він перестав рахувати відстань і зосередився на найпростіших завданнях: не опускати підборіддя, тримати Софію вище, ставити стопу повністю, слухати Грома. Такий порядок колись допомагав працювати в диму, коли огляд зникав. Тепер професійна звичка знову відділяла дію від паніки й дозволяла тілу рухатися довше, ніж, здавалося, було можливо.
Згодом попереду з’явилася тьмяна жовта цятка. Вона то зникала за снігом, то поверталася. Микола боявся сприйняти її за черговий обман свідомості, але Гром пришвидшився. Світло стало ширшим, потім із хуртовини проступили обриси великого будинку.
Вони вийшли до оселі Левченків, а не до дому Миколи. Отже, Гром увесь цей час правильно тримав напрямок. Чоловік піднявся на ґанок, спробував звільнити руку для стуку, але пальці не розтискалися. Тоді він ударив у двері плечем.
Стулка розчинилася. Микола ступив у яскраво освітлені сіни й упав на підлогу, все ще притискаючи згорток до себе. Гром вбіг слідом, важко дихаючи й струшуючи з шерсті сніг. Степан устиг повернутися свіжими слідами до того, як їх остаточно замело, і тепер чекав разом із Мариною. Обоє кинулися в сіни.
Микола зумів сказати лише, що Софія жива. Його руки не хотіли відпускати куртку, доки Марина не опустилася поруч і не торкнулася доньки. Лише тоді чоловік дозволив забрати дитину. Усе, що залежало від нього в лісі, було зроблено, але результат іще лишався невідомим…
